Марія ходила туди-сюди по хаті, не знаходячи собі місця. Вже кілька днів поспіль Тарас повертався додому пізно. А вчора взагалі під ранок прийшов. Докоряла йому, що міг би попередити, подзвонити, щоб не хвилювалася. Посварилися. І от знову чекає, міряє кроками кімнату, постійно дивиться на годинник.
«Кохання в нього. Та міг би подзвонити. Рано чи пізно одружиться. Треба звикати. А ще невідомо, яка дружина дістанеться, переживань додасться. Ой, ліпше про це не думати. Він, звісно, дорослий, але серце все одно болить». Марія ніяк не могла перестати накручувати себе.
Раніше сміялася з таких матерів, які занадто опікують своїх дорослих синів, а тепер сама стала не краще за них. Усіх дівчат, з якими зустрічався син, якщо вона їх знала, вважала недостойними його. І, як усі матері, думала, що син мав би з нею порадитися у такій важливій справі, як вибір нареченої. Адже вона ліпше знає, що йому потрібно. Думки лізли і лізли в голову, і краю їм не було. Швидше б уже син повернувся додому.
У дверях клацнув замок, і Марія здригнулася, хоч чекала й прислухалася. «Нарешті!» Кинулася в передпокій, але на півдорозі зупинилася, пішла на кухню і сіла за стіл, склавши перед собою руки.
— Мам, чому не спиш? — Тарас став у дверях.
— Ти ж знаєш, що я хвилююся. Міг би подзвонити, — з докором сказала вона.
— Мам, я дорослий і не збираюся звітувати за кожен свій крок перед тобою.
— А де ти був? — Марія дивилася з визовом.
— У Оленки. — Голос Тараса при цьому став ніжним і на тон нижче.
— У тебе чергова дівчина, і гадаю, не остання. А мати в тебе одна. — Марія не могла приховати ревнощів.
— Чому чергова? Вона єдина, як і ти, мамо. — Тарас підійшов, нахилився і поцілував Марію в щоку. — І не треба говорити про неї погано. Посваримося, сама потім шкодуватимеш. А ще, як би я вибрав собі наречену, якби не зустрічався з дівчатами? Сама ж казала, що не можна одружуватися на першій стрічній. Казала?
— Казала, — підтвердила Марія. — Я так розумію, ти вже вибрав наречену?
Тарас присів біля Марії, заглянув їй у вічі. Серце Марії наповнилося ніжністю. Як же він схожий на свого батька! Той самий погляд, та сама посмішка.
— Вибрав, мамо. — Тарас каючно схилив голову на її коліна.
— То познайомив би мене з нею, — уже миролюбно сказала Марія.
— Обов’язково, тільки… — Тарас підняв голову.
— Що? З нею щось не так? — Марія хотіла запитати, чи не збирається він привести в дім якусь волоцюгу, як у дитинстві підбирав на вулиці і тягнув додому кошенят і цуценят.
Жалість до тварин — хороша якість. Але всіх не пригрієш і не годуватимеш. Тоді вона вдавала, що в неї алергія, починала чхати. Тарас забирав знайдених цуценят і кудись їх прилаштовував, на вулиці не кидав. Тепер так не вдаси, не пройде.
Слова вже були готові зірватися з язика, але вона побачила попереджувальний погляд сина й мовчала.
— З нею все гаразд, мамо. Вона гарна і добре готує. Мені, у всякому разі, подобається. Але вона не одна.
— Ти закохався у заміжню жінку?
Напевно, на її обличчі відбився страх, бо Тарас одразу сказав:
— Ні, звісно. Але у неї є син. Йому п’ять років.
— П’ять? — скрикнула Марія. — У скільки ж вона народила?
— Мам, не кричи. Так, вона старша за мене.
— Зрозуміло. — Марія ледь не задихнулася від гніву.
Її синок, сонечко, якого вона безумно любила, заради якого могла гори звернути і життя віддати, закохався у жінку старшу за себе, та ще й з дитиною!
— Що тобі зрозуміло, мамо? Я люблю її. Людина має право на помилку. Ти сама так казала.
— Так. Тільки така помилка на все життя, її не виправиш. А вільні молоді дівчата тебе вже не приваблюють? — зло вигукнула Марія.
— Ось тому не казав, не приводив її знайомитися з тобою. — Тарас підвівся. — Знав, що ти мене не зрозумієш. Пам’ятаєш, ти розповідала про дівчину у вас на роботі, яку спокусив і кинув хлопець? Як ти її жаліла. Ти казала, що все при ній, що їй обов’язково зустрінеться хороша людина і стане батьком її доньці. Чому цією хорошою людиною має бути хтось інший, але не твій син?
— Сину, любов приходить і йде. Я теж батька твого безумно любила, а він нас з тобою покинув і пішов до іншої.
— Саме тому, мамо. Не факт, що з вільною і молодою у нас складеться на все життя. Оленку я люблю. І її сина. Він чудовий хлопчина. Ти б його побачила. Навіть якщо ти будеш проти, я не покину її. Зрозуміла? Давай на цьому зупинимося.
— Тарасе, я виховувала тебе і мріяла, що ти будеш щМарія відчула, як сльози навернулися на очі, але вона посміхнулася, розуміючи, що бачити сина щасливим — це все, чого вона насправді хотіла.
