Костя стояв біля вікна своєї нової квартири в Бучі, і йому здавалось, ніби повітря на вулиці згустилось. Він немов тонув у власному житті. Усе, що колись здавалось міцним і непохитним, тепер розсипалось. Він дивився на сіре небо і вперше за довгий час усвідомив — дороги назад для нього немає.
Колись у нього була родина. Оксана — дружина, з якою він прожив п’ятнадцять років. Вірна, розважлива, господарна. Дві доньки, затишок у домі, котедж під Києвом, спільна справа. Усе було правильно, стабільно… і до болю передбачувано. Кожен ранок — одне й те саме. Розмови — про побут, клопоти — про кредити й школу. Кості здавалось, що він застряг у власній оселі, як у клітці, хоч і золотій.
А потім у їхню архітектурну фірму прийшла працювати нова співробітниця — Мар’яна. Молода, зухвала, сповнена вогню. Вона сміялась його жартам, дивилась із захопленням, легко торкалась плеча. Костя відчував, як у ньому прокидається щось забуте — азарт, інтерес, відчуття, ніби він знову молодий. Він почав пізніше повертатись додому, залишатись у офісі. Оксана не питала, а він навіть дякував їй за це — менше розмов, менше докорів.
Але все це не було випадковістю. Мар’яна знала, чого хотіла. І вона хотіла Костю. Вони стали частіше залишатись удвох, бачитись поза роботою, ділити обіди, розмови, а потім — і ліжко. Він і сам не помітив, як це захоплення перетворилось на реальність. І одного дня, не витримавши внутрішньої напруги, він зібрав речі й пішов.
Оксана зустріла його тишою. Без скандалів, без істерик. Лише подивилась у вічі і сказала:
— Запам’ятай цей день, Костю. Ти сам його обрав.
Життя з Мар’яною спочатку здавалось святом. Вона була ніжною, усміхненою, пристрасною. Він почувався потрібним, цікавим, бажаним. Але незабаром казка згасла. Мар’яна стала вимогливою, дратівливою, докоряла йому за брак уваги, за те, що мало заробляє, що вечори проводить за ноутбуком. І тоді вперше йому захотілось повернутись… туди, звідки він пішов.
Нагода знайшлась сама — Оксана подзвонила й попросила відвезти доньок на дачу на кілька днів. Він погодився, сподіваючись втекти хоч ненадовго від нового дому, який почав його душити. З дівчатками він провів три дні. Вони сміялись, пекли пиріжки, їздили на велосипедах. Він навіть здивувався, наскільки це було просто й щасливо. І вперше за довгий час у нього заболіло в грудях — туга за тим, що він так легковажно втратив.
Він подзвонив Оксані. Хотів поговорити. Пояснитись. Повернутись. Вона вислухала. А потім сказала:
— Умови прості. Ти припиняєш усе з Мар’яною. Йдеш. Починаєш з нуля. Але знай — довіри вже не буде. Це буде нове життя, не старе.
Він не відповів одразу. Усе здавалось занадто жорстоким. Занадто остаточним. А потім Мар’яна сказала, що вагітна. Він мовчав. А потім видихнув: «Я стану батьком…»
Радість перемішалась з панікою. Він не був впевнений, чи кохає її. Не знав, чи ця дитина — порятунок, чи остаточний вирок. Він відчував, що все, побудоване на зраді, не може бути міцним. Його розривало між двома світами — між доньками й майбутнім сином, між Оксаною й Мар’яною, між минулим, яке він зрадив, і сьогоденням, яке його лякало.
Вони зустрілись з Оксаною в парку. Він розповів усе чесно, без прикрас. Попросив прощення. Вона довго мовчала, а потім промовила:
— Костю, тепер усе зрозуміло. Мені навіть легше, знаєш? У тебе буде син. У мене — нове життя. Повернення не буде. Не тому, що я тебе ненавиджу. А тому, що я люблю себе.
Костя підвівся, подивився на неї. Сильна, спокійна, доросла. Зовсім інша. І раптом зрозумів — він усе втратив. Сам. Добровільно. І тепер йому нікуди йти. Лише вперед — по дорозі, яку він обрав сам. Навіть якщо вона веде у нікуди.
Життя не пробачає легковажності. Іноді один неправильний крок руйнує те, що вже не зібрати.
