20.03.2024
Сьогодні дощовий день змінив моє життя назавжди.
Я, Ігор Коваленко, їхав до батьки в село, керував уважно по слизькій дорозі. На задньому сидінні спав мій 8-місячний син Данилко. Він стискав кулачки, і його дихання було таким спокійним, що я посміхався. Я власник великої IT-компанії, але в ці хвилини був просто татом, який везе дитину до дідуся.
Раптом різкий звук, ніби гілки тріскаються. Кілька цвяхів на дорозі прокололи наші шини. Авто закрутило, і ми перекинулися. Все в моїй голові перемішалося кришталь розбився, метало скриготіло, але єдине, що я чув плач Данилка.
З усіх сил вибрався з розбитої машини, витягнув сина. Він був цілий, але переляканий. Я тримав його, а кров’ю з чола заливало мені очі. Дощ ллє як із відра. “Хай хтось допоможе…” протелепав я, перш ніж світ пішов у темряву.
Останнє, що я побачив маленькі босі ніжки, що бігли до нас по калюжах.
Це була семирічна Софійка, яка з братом Мишатком жила в старенькому будиночку біля дороги. Їх батьки залишили дітей два роки тому, і вони виживали самі. Софійка почула аварію і, як справжня захисниця, кинулася на нас рятувати.
Коли вона побачила моє облите кров’ю обличчя, в її очах блиснуло щось знайоме. Але спочатку термінова допомога. Ця крихітка з неймовірною силою допомогла мені дістатися до їхнього будинку.
Якщо колись хтось скаже, що діти не можуть бути героями ви йому не вірьте. Софійка тримала Дані на руках, обігрівала його своєю блузкою, а Мишатко приніс нам чисту воду. Вони годували нас застарілою молочною сумішкою, яку зберігали “на всяку надзвичайку”.
Вночі, коли я трохи відійшов, Софійка показала мені вирізку з газети. Там було моє фото як раз того дня, коли я купив їй і братові бублики, коли вони жебракували в Києві. Вона зберегла цю газету. “Ви сказали, що ми заслуговуємо на добро”, промовила вона.
Сльози навернулися мені на очі. Ці діти, у яких немає нічого, врятували мене саме тоді, коли мене хотіли вбити.
А хотів мій партнер і друг Володимир Шевченко. Він влаштував цю аварію, щоб отримати мою компанію. Але він не знав, що Софійка дочка нашого колишнього працівника, якого він жорстоко звільнив.
Коли Володимир приїхав добивати мене, Софійка розповіла йому все. Вона знала правду про батька. В останній момент приїхала поліція ми з докторкою Марією влаштували засідку.
Тепер ми родина. Я офіційно усиновив Софійку і Мишата. У нашому будинку завжди сміх і тепло. А на місці того старого будиночка ми збудували центр допомоги дітям “Білий лелека”.
Сьогодні, дивлячись, як мої діти граються в садку, я зрозумів, що справжнє багатство не в гривнях. Воно в тих, хто тримає тебе за руку, коли навколо лише дощ і темрява.
Якщо ви читаєте цей щоденник памятайте: іноді доля приходить до вас у дощовий день, у вигляді дитини з босими ніжками. Відкрийте двері.
