У темному сні, що злився з полуденними криками міських майстрів, стояла Ірина Коваль, молода жінка з живітком, що випиналося, наче місячний півень, і старою флейтою, що блищала під першими променями сонця. Вона щодня займала куток на Тротуарі біля центрального мосту у Києві, де її рваний плащ колихався, а очі світилися, немов вогники вогнищ, що горять у темряві. Люди спішили, шепотіли, та Іріна лише усміхалась і грала, і її музика піднімалася над гулом автотранспорту, ніби крила ворони, що піднімаються над червоною лінією метро. На мить вона переставала бути бідною, ставала просто Іриною, дівчиною, чий спів торкається душі.
Кожна монетка, що дзвеніла у керамічній чашці, була спасінням: хліб, гречка від уличного продавця, рідка каша. Коли вечір уже сповзав, Іріна присела, обійняла живіт і прошепотіла: «Ти добре працювала сьогодні, малюк. Завтра, можливо, будемо грати біля парку». Її сміх розтанув у повітрі, коли різко розрізався крик шин. Чорна «Мерседес», що виглядала, ніби з кадру рекламного ролика, розмчалась до тротуару. Двері розчинилися, і двоє темних чоловіків вискочили, викидаючи маленьку дівчинку, яку вони назвали Олеся, на проїжджаючу дорогу. Дитина впала, криками розбризкала пил, і вже потім двері замкнулися, а авто зникло, наче викинулося в ніч.
Іріна, не втрачаючи ні секунди, кинулася вперед, її босі підбори вдаряли по бруківці, поки автобус ревнув і проскочив мимо. Вона схопила Олеся, обійняла її, шепнучи: «Все добре, я з тобою». Дитина, тривожно притискаючи обличчя до землі, прошепотіла: «Вони штовхали мене». Іріна відчула холодну руку на своїй спині, зрозуміла, що дівчинка не їла вже довгий час, її губи були блідими, а очі безжальними. Після короткої паузи вони зайшли до крамниці, де Іріна витратила залишені гривні на тарілку рису з квасолею. Олеся їла, роздратовано стискаючи ложку, а Іріна, посміхаючись сумно, запитала: «Як тебе звати?». Дитина вагалася, потім вимовила: «Олеся». Іріна кивнула, відчуваючи в душі теплий крок.
Ти знаюш, де живеш? спитала вона.
Не памятаю, відповіла Олеся, хочу лише батька.
Серце Іріни стискалося, бо дитина явно не була вуличною. Ірина запропонувала: «Підемо до поліцейської дільниці, вони допоможуть знайти твоїх батьків». Олеся, схвильована, схопила Ірину за руку, і їхня спільна рука стала містком між двома світами: вулицею і домом, бездомністю та добром.
Поліцейський дільник, чоловік з мяким поглядом, прийняв їх і спитав: «Як тебе звати, дитинко?». Олеся відповіла: «Олеся Гончар». Після введення імені в компютер, поліцейський замахнувся на екрані, і десь у кутку з’явився рядок: «зникла 2 дні тому, батько підприємець, Павло Гончар».
Ти дійсно врятувала її життя, сказав поліцейський, я зателефоную вашому батькові. Через хвилину в двері ввійшов високий чоловік у темному костюмі, його очі блищали, як дорогоцінний камінь. Павло обійняв Олеся, розплачуючись: «Я думав, що втратив тебе назавжди». Він подивився на Ірину, її очі були сповнені подяки, і простягнув рукоять у її бік.
Ти хотіла, щоб я прийшов з грошима? спитав він.
Ні, відповіла Іріна, я не за гроші. Я хотіла лише, щоб вона була в безпеці.
Павло, розчулений, приніс чек, але Іріна відмахнулася: «Не треба, я не прошу плату». Він запитав: «Як тебе звати?».
Ірина Коваль, відповіла вона, трохи соромливо.
Ірино, сказав Павло, ти повернула нам світло.
Тоді звуки флейти, що колись линули з кутка, наповнили повітря. Олеся, обійнявши Іріну, крикнула: «До побачення, Ірино! Дякую!» Іріна кивнула, її очі розпливлися слізьми, і вона повернулася до кутка, де залишила свій інструмент. Ніч стала тишею, а зірки підмигували, немов крихітки на чорному платті неба. Вона притиснула руку до живітка і шепнула: «Дякую Богу, що я була там, коли вона потребувала допомоги».
Вночі Іріна спала під ліхтарем, її крихка ковдра була холодна, але серце тепле. Ранок приніс аромат смажених кнедликів і гомін транспорту. Продавці тягнули візки, автобуси гуділи, і Іріна, піднявши флейту, знову зайняла свій куток. Вона підняла шапку, підвязала шарф і піднялася на кроки, співаючи мелодії, які збирали людей навколо, ніби козаки, що звантажують своїх дітей до дому. Хлопецьучень підкинув монету, жінка у зеленій хустці прошепотіла: «Бог благословить вас», і дала маленький булочок.
День промайнув, а в голові Іріни ще звучала думка про Олеся, про те, як вона потрапила до поліції, про те, як Павло, немов козацький князь, прийшов за нею. Після обіду, коли сонце вже опускалося, зійшло гучне ревіння: чорний «Мерседес» знову підкатився до кутка. Водій схвилювався, двері розчинилися, і Олеся, підбігаючи, крикнула: «Тато, я знову тут». Павло, тепер у білих сорочках, обійняв її, а Іріна, не встигши підняти флейту, побачила, як Олеся пригорнула її до себе, мов маленька пташка, що шукала гніздо.
Ти прийшла? запитала Іріна, сміючись. Тато сказав, що я візначу твою радість. Олеся відповіла, що вона просто хоче, щоб «Біла мама» Тетяна знала, де її мама, і що вона в безпеці.
Тоді в двері увійшла Тетяна, жінка з кольоровою хусткою, в очах якої блищали доброта і тепло. Вона назвала себе «Мама Тетяна» і обійняла Ірину, вказуючи на флейту: «Ти наш ангел, Ірино». Ірину запросили у великий будинок на околиці, у замкових садах під Київською гірською долиною, де стояли фонтани, що співають, як діти, що граються в лузі. Вона була схвильована, бо це був новий світ, де пахло жасмином, а підлоги блищали, як кришталь.
У будинку вона отримала вільний кілометр, де могла грати на флейті, і маленьку кімнату з білим ліжком, де вікно відкривало вигляд на золотистий захід сонця. Олеся заповнила стіну малюнками: великий будинок, фонтан, маленька дівчинка з двома руками одна називалася «тато», інша «Ірина». Вони сміялися, малювали і розповідали історії про козацькі пригоди, про крихітних зайчиків, що стрибають по полях.
Проте в будинку був і темний куток Віра, дружина Павла, з холодними очима, які, немов крижаний кристал, відбивали біль. Вона зрозуміла, що Ірина стала новою опорою в їхньому житті, і в її серці з’явилося заздрісне буремне небо. Вона тайно дзвонила своїм друзям і планувала викрасти Олеся, бо відчувала, що втрачає місце в центрі уваги. Іріна, не підозрюючи про змову, продовжувала розкладати свої крихітні речі, притискаючи до живітка, розмовляючи з майбутньою дитиною.
Одного вечора, коли місяць піднімався над дахом, Віра подзвонила і шепотіла: «Я хочу, щоб вона зникла». Цей шепіт пройшов крізь стіни, і Іріна відчула холодний подих на шиї. Вона зрозуміла, що небезпека приближається, і вирішила розповісти Павла правду. Павло, слухаючи, зрозумів, що його дружина могла планувати викрадення, і, з важким серцем, викликав поліцейську інспекцію.
Поліцейські швидко прибули, піднявши Віру в куток, а Павло обійняв Олеся, шепочучи: «Тепер ми в безпеці». Іріна, з полегшеним серцем, знову підняла флейту, і мелодія її стали крилами, що підняли всіх над темрявою.
Через кілька днів у будинку прийшов лікар, оголосивши, що Ірина чекає народження хлопчика. Всі збиралися в одній кімнаті, а Тетяна підготувала суп зі сметаною і борщ, щоб підтримати силу. Коли настанув час, Ірина, дихаючи глибоко, сказала: «Не боюся». В пологовому відділі, під білим світлом, маленький крик прорізав тишу, і медсестра оголосила: «Хлопчик». Він був маленьким, як горіх, і розчинив усі страхи в серцях присутніх.
Павло, тримаючи новонародженого, сказав: «Ти надія нашого дому». Олеся, гордо піднявши руку, промовила: «Я його сестра, я поділюсь кольоровими олівцями». Тетяна, вклавши в рукі дітей крихкі шкарпетки, посміхнулася, а Ірина, з флейтою в руках, зіграла тиху колискову, яка лунала, немов кроки козака по полям, і заповнила будинок спокоєм.
Весь світ зазнав зміни: з вулиці, де білий ліхтар мерехтів, до величних замків на горах, і в кожному куті звучала нова пісня пісня про доброту, про те, як бездомна мати, що грала на флейті, могла змінити життя. І хоча темрява ще колись пробігала повз вікна, вона вже не могла зламати такий звязок сердець. Життя стало, наче мрія, що не хотіла пробудитися, а залишилася вічно живою.
