**Запис у щоденнику**
Перший раз я почув те виття в суботу, коли вертався з нічної зміни. Протяжне, тужливе — аж мороз по шкірі. Зупинив машину біля хати, прислухався. Виття долинало звідкись з боку нашого подвір’я.
Вийшов із машини — і побачив. Біля самісінького паркану, де росте стара калина, сидів пес. Невеличкий, рудуватий, худий аж ребра випинали. Морду задер до неба й вив, вив.
— Агов, ти! — гукнув я. — Геть звідси! Усіх перебудиш!
Пес замовк, опустив голову. Подивився на мене — і в тому погляді було щось таке, що я мимоволі відступив.
— Іди вже, — махнув я втомлено рукою. — Ніколи мені.
Ліг спати під ранок, а в голові те виття все крутилося.
— Чув уночі собаку? — спитала вранці свекруха Ганна Петрівна, коли я вийшов на кухню. — Усю ніч вила, напасть! Я вже думала, то сусідів Рябко, перед небіжчиками вони так виють.
— Не Рябко, — озвався я. — Бездомний якийсь. Біля нашого паркану сидів.
— Ото ще! — сполошилася свекруха. — Прогнати треба! Це ж до біди, коли чужа собака біля хати виє. Я сіль на подвір’я посиплю, одвадить.
Я промовчав. Не вірив я в ті прикмети. Хоч мати моя, хай земля їй пером, завжди казала: собака ніколи просто так не виє. Або смерть чує, або лихо.
Увечері дружина Оксана повернулася з роботи пізно, зла як чорт.
— Знову скорочення, — кинула сумку в куток. — Утретє за пів року! Скоро половину цеху на вулицю викинуть.
— Може, пронесе, — спробував заспокоїти я. — Ти ж у них найкраща майстриня.
— Ага, найкраща, — скривилася Оксана. — Усі найкращі. А начальству байдуже. Їм би папірці гарні зробити та премію собі придумати.
Сіли вечеряти мовчки, кожен думав про своє. Шестирічний Петрик клював носом над тарілкою — у садку набігався. Ганна Петрівна в’язала, губи піджала — знак, що говорити не треба.
Уночі виття повторилося. Протяжне, зауниве. Я схопився, підійшов до вікна. Пес сидів на тому ж місці, біля калини. Оксана прокинулася, залаявся крізь сон:
— Що за чортівня! Прогнати треба того мерзотника!
Вибіг надвір у трусах і капцях, кричав, розмахував руками. Пес відбіг метрів на десять, сів. Я кинув у нього палицею — не влучив. Вернувся до хати, грюкнув дверима так, що шибки задзвеніли.
— Завтра отруту покладу, — пообіцяв я. — Набридло!
— Богдане, не можна ж так, — почала було Оксана.
— Можна! — гримнув я. — Ще чого, через якогось пса всю родину будити!
Ліг я, але заснути не зміг. Лежав, дивився в стелю. А в голові крутилася одна думка: а що як мати мала рацію? Що як справді до біди?
Уранці пішов до паркану. Пес лежав під калиною, згорнувшись калачиком. Голову підняв, подивився. Не тікає, не гарчить — просто дивиться.
— Ти чого тут вештаєшся? — спитав я тихо. — Дім свій маєш? Господарів?
Пес заскімлив тихенько. Встав, підійшов до паркану. Став лапами шкребтися, рити землю. Я нагнувся, придивився. Під парканом ямка була — пес явно підкоп намагався зробити.
— Навіщо тобі до нас? — не розумів я вголос. — Чого хочеш?
Пес перестав копати, витріщився на мене.
— Гаразд, — зітхнув я. — Зажди тут.
Вернувся з мискою води та рештками вчорашнього борщу. Просунув під парканом.
— На, їж. Тільки вити перестань, бо дружина точно отруїть.
Так минув тиждень. Щоночі — виття. Оксана все злішою ставала, свекруха голосила про лихі знаки. А я продовжував носити псові їсти. Але пес однаково худнув на очах.
— Слухай, Богдане, — сказала сусідка Галя через паркан, — а ти знаєш, чий це пес?
— Бездомний, мабуть.
— Ну так, як же, бездомний, — хмикнула Галя. — Я вчора з Ніною Сергіївною говорила, та що в домі через два від вас живе. Вона каже, ця собака раніше у Ковальчуків жила. Пам’ятаєш Ковальчуків?
Я пригадав. Літня пара, тихі, інтелігентні. Давно вже переїхали кудись. Дім продали молодій сім’ї.
— Ну то й що?
— А те, що в них син був. Богданом звали, здається, чи Михайлом. Докладно не пам’ятаю. То от, він рік тому загинув. На дорозі. П’яний водій збив.
Мурашки пробігли по спині.
— І?
— І кажуть, що пес цей був їхнього сина. Після похорону втік із дому, шукали його місяць — не знайшли. А тепер, бач, вернувся. Тільки дому вже нема. Чужі люди живуть. От він і виє. За господарем тужить.
— Бабусині казки, — відмахнувся я, але серце тьохнуло.
Увечері розповів цю історію за вечерею. Оксана фиркнула:
— Дурниці все це. Собаки не пам’ятають стільки часу.
— Пам’ятають, — несподівано подала голос Ганна Петрівна. — Ще й як пам’ятають. У мене в селі сусідка була, так у неї собака чотири роки чекала сина з війни. Щодня на дорогу виходила. А коли він загинув — вила тиждень, а потім здохла просто на ґанку.
Запала тиша. Петрик злякано подивився на бабусю.
— Мамо, а наш пес теж умре? — спитав хлопчик тихо.
— Не наш він, — буркнув я. — І взагалі, годі про це!
Уночі я не витримав. Коли знову почалося виття, накинув халат і вийшов надвір. Підійшов до паркану. Пес сидів, задерши морду. Вив так, наче душу з себе витягав.
— Чого ти хочеш? — прошепотів я. — Чого ти від нас хочеш?!
Пес замовк. Повернув голову до дому Ковальчуків. Вірніше, до того дому, що колись їм належав. Заскімлив, мовби кликав когось.
— Господаря твого нема, — сказав я. — Розумієш? Нема його. Давно вже нема.
Простяг руку, погладив собаку по голові. Пес не відсторонився. Заплющив очі.
Так ми й сиділи. Чоловік і собака. Під зоряним небом, у тиші нічного селища.
— Ходімо, — сказав я. — Ходімо додому. Він не вернеться. Але ти можеш у нас жити. Хочеш?
Пес відкрив очі. Подивився довго, вивчально. Мовби вирішував — чи вірити.
— Ходімо, — повторив я. — Я обіцяю — ми тебе не скривдимо.
Встав, пішов назад. Пес підвівся слідом. Чвалав повільно, втомлено. Я озирнувся — він іде.
Я відчинив хвіртку.
— Заходь.
Пес завмер на порозі. Потім зробив крок. Ще один. Переступив поріг.
Тієї ночі виття не було.
Уранці Оксана спустилася на кухню і отетеріла. На старому килимку біля печі спав рудий пес. Я варив кашу.
— Ти що, притяг цю шавку в дім?! — вибухнула дружина.
— Тихіше! — шикнув я. — Петрика розбудиш.
— Я сказала — жодних собак у домі!
— А я сказав — залишаємо, — спокійно відповів я. — І крапка.
Оксана дивилася на мене в усі очі. Вона ніколи мені не перечила. Ніколи.
— Богдане, ти…
— Я все вирішив, Оксано. Собака залишається. Якщо не подобається — двері он там.
Запала тиша. Пес підвів голову, подивився на них. Спокійно, без страху.
— А щоб їй, — Оксана махнула рукою. — Роби що хочеш!
Грюкнула дверима, пішла на роботу. Ганна Петрівна, що спостерігала сцену з коридору, тільки головою похитала:
— Ох, Богдане, довів ти жінку. Через якогось пса.
— Не пса, мамо, — тихо відповів я. — Не пса.
Назвали пса Рудим — за кольором шерсті. Петрик перший потоваришував із ним. Виявилося, собака знає команди, вміє приносити м’ячика, не гавкає без діла. Вихований, коротше.
Рудий прижився швидко. Спав у передпокої, їв мало, на вулицю просився. Ідеальний пес. Але було в ньому щось. Мовби чекав чогось. Часто вставав ночами, підходив до дверей, принюхувався.
Через два тижні сталося.
Оксана прийшла з роботи чорна як хмара.
— Все, — сказала вона, сідаючи за стіл. — Звільнили. Із завтрашнього дня я безробітна.
Я похолов.
— Як звільнили?
— А от так! Скорочення штату. Половину майстрів викреслили. Я в їх числі.
— Але ж ти…
— Що я?! — вибухнула Оксана. — Найкраща майстриня? Досвідчений спеціаліст? Та їм байдуже! Їм молодих подавай, яким копійки можна платити!
Вдарила кулаком по столу. Петрик здригнувся, притиснувся до мене. Рудий, що дрімав у кутку, підвів голову.
— Що тепер робити будемо? — прошепотів я. — На одну мою зарплату нам не прожити.
— Ото ж бо й воно! — Оксана встала, почала міряти кроками кухню. — Кредит за дім платити треба, машина на останньому подиху, дитину годувати. А в мене ні роботи, ні перспектив!
— Знайдеш щось, — спробував заспокоїти я, хоч сам розумів — із роботою в селищі туго.
— Ага, знайду! Мені сорок п’ять, кому я потрібна?
Наступні дні були як кошмар. Оксана пила. Не сильно, але часто. Дратувалася через дрібниці. Із матір’ю сварилася, на Петрика кричала. Я ходив на роботу як на каторгу — вернешся додому, а там новий скандал.
Рудий у цей час почав дивно поводитися. Ходив за Оксаною по п’ятах. Дивився, не відриваючись. Коли дружина пила — лягав біля її ніг, скиглив тихенько.
— Прибери ти свою шавку! — гримала Оксана. — Сил нема дивитися на неї!
Але Рудий не відставав.
У четвер увечері я затримався на роботі. Інвентаризація, керівництво змусило залишитися. Вернувся об одинадцятій. Дім темний, на подвір’ї тихо. Дивно — зазвичай дружина телевізор до півночі дивиться.
Відчинив двері — і побачив.
Оксана лежить на підлозі в передпокої. Без свідомості. Поряд порожня пляшка. А над нею стоїть Рудий, гавкає, шкрябає лапою, тягне за рукав.
— Оксано! — кинувся я до дружини.
Мацав пульс — слабкий, але є. Дихання поверхневе. Запах алкоголю стояв такий, що дихати нема чим.
— Мамо! — закричав я. — Мамо, викликай швидку!
Ганна Петрівна вискочила з кімнати, ахнула.
— Господи, що з нею?!
— Не знаю! Викликай швидку, швидко!
Рудий не відходив від Оксани. Скиглив, облизував обличчя. Я раптом зрозумів — якби не пес, я міг би знайти дружину надто пізно. Алкогольне отруєння, лікарі потім сказали. Ще трохи — і не відкачали б.
У лікарні Оксана пролежала три дні. Вернулася додому виснажена, постаріла.
— Вибач, — сказала вона мені, коли залишилися самі. — Я не знаю, що на мене найшло.
— Тихіше, — поклав я руку їй на плече. — Головне, що все обійшлося.
— Собака врятував, так? — Оксана подивилася на Рудого, що лежав біля дверей. — Я пам’ятаю смутно — він гавкав, не давав мені заснути. Я намагалася його прогнати, а він шкрябався, вив.
Я кивнув, не довіряючи собі говорити.
— Дивно все це, — провадила Оксана. — Мовби він знав. Мовби навмисне не давав мені відключитися.
— Може, й справді знав.
Оксана помовчала, потім покликала:
— Рудий, іди сюди.
Пес підійшов обережно. Оксана простягнула руку, погладила його по голові.
Рудий лизнув їй руку. І в очах собаки щось змінилося.
Минуло пів року.
Я знайшов роботу — не таку престижну, як колись, але стабільну. Оксана кинула пити. Із родиною стала м’якшою. Рудий став повноправним членом сім’ї — Ганна Петрівна підгодовувала смаколиками, навіть Оксана тепер увечері з ним гуляла.
Я стояв біля вікна, спостерігаючи, як дружина і собака вертаються з прогулянки. Оксана щось розповідала Рудому, той уважно слухав.
— Тату, а звідки Рудий узявся? — спитав якось Петрик.
— Не знаю, сину, — відповів я чесно. — Просто прийшов. Коли нам було погано — прийшов.
— І допоміг?
— І допоміг.
— Мабуть, він добрий чарівник, — вирішив хлопчик. — У собачій шкурі.
Я усміхнувся. Може, Петрик мав рацію. Хто зна.
А вночі мені приснився сон. Молода дівчина стоїть біля дороги, гладить рудого пса.
Пес скиглить, треться об ноги господині.
— Іди, — каже дівчина. — Не хвилюйся за мене.
І розчиняється в ранковому тумані.
Я прокинувся в сльозах. Встав, підійшов до передпокою. Рудий спав на своєму килимку. Спокійно, розмірено дихав.
Пес відкрив одне око, подивився на мене. І знову заснув.
А вранці, коли всі снідали, Петрик раптом сказав:
— Тату, а Рудий усміхається. Дивись!
І справді — морда в пса була якась задоволена. Мовби він виконав своє призначення.
Я підійшов, присів поруч, обійняв собаку. Той поклав мені голову на коліна.
— Ми тебе любимо, — шепнув я.
Рудий тихенько зітхнув. І заплющив очі, довірливо притулившись.
Десь далеко, за межами цього світу, молода дівчина стояла біля світлої річки й усміхалася. Її друг знайшов новий дім. І нову любов. А отже, все правильно. Все, як має бути.
Ця історія навчила мене одному: іноді найбільше диво приходить у найнесподіванішій подобі. І коли тобі здається, що світ розвалився, варто придивитися — можливо, поруч уже є той, хто тримає тебе від прірви.
