Олена ходила по хаті туди-сюди, ніде не знаходячи собі місця. Вже кільтий день поспіль Тарас приходив додому пізно. А вчора взагалі під ранок з’явився. Докоряла йому, що міг би попередити, подзвонити, щоб не хвилювалась. Посварились. І от знову чекає, міряє кроками кімнату, поглядає на годинник.
«Кохання в нього. Але міг би й подзвонити. Рано чи пізно одружиться. Треба звикати. Ще невідомо, яка дружина дістанеться, клопотів прибавиться. Ой, краще про це не думати. Він, звісно, дорослий, але серце все одно болить». Олена ніяк не могла спинити цю карусель думок.
Раніше сміялася з таких матерів, що надто опікають своїх дорослих синів, а тепер і сама стала не кращою за них. Усіх дівчат, з якими зустрічався син, якщо вона їх знайомила, вважала недостойними його. І, як усі матері, думала, що син мав би з нею порадитися в такій важливій справі, як вибір нареченої. Вона ж краще знає, що йому треба. Думки лізли та лізли в голову, і кінця їм не було. Швидше б уже син повернувся.
У дверях клацнув замок, і Олена здригнулась, хоча й чекала та прислухалася. «Нарешті!» Кинулася в передпокій, але на півдорозі зупинилася, пішла на кухню й сіла за стіл, склавши руки перед собою.
— Мам, чому не спиш? — Тарас зупинився в дверях.
— Ти ж знаєш, що я хвилююсь. Міг би й подзвонити, — з докором сказала вона.
— Мам, я дорослий і не збираюся звітувати за кожен свій крок перед тобою.
— А де ти був? — Олена дивилася з визовом.
— У Тетяни. — Голос Тараса став ніжнішим і на тон нижче.
— У тебе чергова дівчина, і гадаю, не остання. А мати в тебе одна. — Олена не могла приховати ревнощів.
— Чому чергова? Вона єдина, як і ти, мамо. — Тарас підійшов, нахилився й поцілував Олену в щоку. — І не треба говорити про неї погано. Посваримося, сама ж потім шкодуватимеш. До того ж, як би я обрав собі наречену, якби не зустрічався з дівчатами? Сама ж казала, що не можна одружуватися на першій-ліпшій. Казала?
— Казала, — підтвердила Олена. — То я так розумію, ти вже обрав наречену?
Тарас присів навпочіпки біля Олени, зазирнув їй у обличчя. Серце Олени наповнилося ніжністю. Як же він схожий на свого батька! Той самий погляд, та сама усмішка.
— Обирав, мамо. — Тарас покаянно вткнувся головою в її коліна.
— То познайомив би мене з нею, — вже миролюбно сказала Олена.
— Обов’язково, тільки… — Тарас підняв голову.
— Що? З нею щось не так? — Олена хотіла запитати, чи не збирається він привести в хату якусь волоцюгу, як у дитинстві підбирав на вулиці й тягнув додому кошенят та цуценят.
Жалість до тварин — гарна риса. Але всіх не пригрієш і не вигодуєш. Тоді вона вдавала, що в неї алергія, починала чхати. Тарас забирав знайдених цуценят і кудись їх прилаштовував, на вулиці не кидав. Тепер так не вдаси, не проканає.
Слова вже були готові зірватися з язика, але вона побачила попереджувальний погляд сина й замовкла.
— З нею все гаразд, мамо. Вона гарна і добре готує. Мені, у будь-якому разі, подобається. Але вона не одна.
— Ти закохався у заміжню жінку?
Напевно, на її обличчі відбився страх, тому що Тарас одразу сказав:
— Ні, звісно. Але в неї є син. Йому п’ять років.
— П’ять?! — скрикнула Олена. — У скільки ж вона народила?
— Мам, не кричи. Так, вона старша за мене.
— Зрозуміло. — Олена ледь не задихнулася від гніву.
Її синок, сонечко, якого вона безумно любила, заради якого могла гори звернути й життя віддати, закохався у жінку старшу за себе, та ще й з дитиною!
— Що тобі зрозуміло, мамо? Я люблю її. Людина має право на помилку. Ти сама так казала.
— Так. Тільки така помилка на все життя, її не виправиш. А вільні молоді дівчата тебе вже не приваблюють? — зі злістю вигукнула Олена.
— Ось тому й не казав, не приводив її знайомитися з тобою. — Тарас злетів на ноги. — Знав, що ти не зрозумієш мене. Пам’ятаєш, ти розповідала про дівчину у вас на роботі, яку спокусив і кинув хлопець? Як ти її шкодувала. Казала, що все в неї буде, що їй обов’язково трапиться гарна людина й стане батьком її доньці. Чому цією гарною людиною має бути хтось інший, але не твій син?
— Сину, кохання приходить і йде. Я теж твого батька безумно любила, а він нас із тобою покинув і пішов до іншої.
— Саме тому, мамо. Не факт, що з вільною та молодою у нас складеться на все життя. Тетяну я люблю. І її сина. Він чудовий хлопчина. Ти б його побачила. Навіть якщо ти будеш проти, я не кину її. Зрозуміла? Давай на цьому зупинимося.
— Тарасе, я ростила тебе й мріяла, що ти будеш щасливий…
— Усе, досить. Це моє життя, мамо. Якщо ти будеш втруОлена глибоко зітхнула, потім несподівано усміхнулась, взяла сина за руку й м’яко промовила: “Давай завтра всі разом сходимо в парк – мені треба краще познайомитися з моїм новим онуком.”
