Бідна бабуся мого чоловіка залишила йому у спадок будинок. Коли ми відчинили її шафи, не могли повірити власним очам.

У мого чоловіка була бабуся Оксана. Він проводив у неї кожне літо в її хаті на околиці Львова. Їй це абсолютно не заважало навпаки, вона завжди радо його приймала. На той час у неї був власний невеликий бізнес: сама все організовувала й продавала лікувальні трави в аптеки. Мій чоловік не знає, як саме вона все влаштовувала, але добре памятає, що за тогочасними мірками заробляла дуже пристойно, отримуючи чималі суми у гривнях.
Бабуся відзначалася своєрідним характером. Вона щиро любила свого онука, не шкодувала грошей на смачні наїдки, завжди накривала стіл, але на веселі розваги чи солодощі ніколи не давала і копійки. У родині всі гадали, що вона на щось серйозно заощаджує. У будинку стояли великі деревяні шафи з безліччю поличок і всі вони замикалися на ключ.
Коли чоловік був малим, його не раз цікавило, що ж там зберігається, але бабуся казала, що це речі для роботи. Згодом часи змінилися підприємництво стало поширеним і конкуренція витіснила її з ринку. В той період вона почала лікувати людей народними методами як знахарка. За свої послуги грошей не брала, проте до неї приходили навіть дуже заможні люди. Ми бували в неї й самі, поки вона була жива. Жила вона надзвичайно скромно: одягалася у старий зношений одяг, їла просту їжу. Ми часто привозили їй щось смачненьке, але вона відмовлялася, казала не можна її балувати, бо звикла все життя до простоти.
Коли бабуся померла, чоловікові дісталася у спадок її хата. Коли ми поїхали, аби вирішити спадкові справи, у її коморі знайшли купу продуктів, але все вже давно зіпсувалося терміни придатності минули. Виявилося, що вдячні клієнти приносили їй гостинці, але вона цього не вживала.
Та справжній шок чекав на нас, коли відкрили ті самі зачинені шафи. Всередині безліч дорогих речей з девяностих, справжній музей старовинних речей. Усе у неймовірній кількості. І досі не розумію: навіщо було зберігати гроші в речах, які могли втратити будь-яку цінність? Для мене ця Оксана залишилася загадкоюМи сиділи посеред тієї кімнати, де пахло сушеними травами та роками невимовлених слів, і розглядали ці неймовірні трофеї минулого. Чоловік довго мовчав, а потім ніжно провів пальцем по старенькому годиннику, який явно був дорожчим, ніж здавалося.
Може, вона просто не довіряла банкам, нарешті прошепотів він. А може, вірила, що ці речі знадобляться, коли прийдуть тяжкі часи.
Для нас це був урок: бабуся не просто заощаджувала вона берегла впевненість у завтрашньому дні. У кожній речі, захованій на полиці, було більше, ніж цінність чи спогад. Там було її прагнення вберегти свою родину, оберіг такої любові, яка ховається не в солодощах чи достатку, а в турботі й простих звичках.
І коли ми повертали ключ у замку шафи, я зрозуміла: настояна на травах мудрість бабусі Оксани залишиться з нами назавжди в її скромності, затишку старої хати, у розумінні того, що головне багатство не в речах, а в турботі одне про одного. Адже найцінніше завжди було поруч, заховане у простоті серця.