Бідний чоловік купує квиток на автобус матері з трьома дітьми, а наступного дня на порозі його будинку з’являються десятки коробок. Він навіть не підозрює, що цей подарунок принесе йому проблеми — аж поки його дочка не відкриває одну з коробок.
Стояло яскраве сонячне ранок. Тарас, прибиральник автовокзалу, милувався музикою в навушниках, поки витирав підлогу. Останні 10 років цей автовокзал був його світом.
Раптом його відволік голос: «Перепрошую…»
Тарас обернувся і побачив жінку років 35. Вона виглядала втомленою, а червоні, заплакані очі свідчили, що вона нещодавно ридала. У її руках була дитина, а поруч стояли двоє старших дітей.
«Чим можу допомогти?» — з тривогою спитав Тарас, знімаючи навушники.
«Мені… потрібно до Львова. Ви не могли б допомогти з квитком?» — голос жінки тремтів.
«У вас все гаразд? Ви схвильовані», — помітив він.
Жінка вагалася: «Я… тікаю від чоловіка. Він… не хороша людина. Я не можу його знайти, а його слова і вчинки… лякають мене. Хочу до сестри у Львові. Але я загубила гаманець. Будь ласка, допоможіть».
Тарас не міг відмовити, хоча знав, що віддає останні гроші. Він підійшов до каси і купив квиток.
«Дякую вам від усього серця», — схлипнула жінка, отримуючи квиток.
«Бережіть дітей», — відповів він.
«Дайте, будь ласка, вашу адресу», — попросила вона.
«Навіщо?»
«Я хочу віддячити. Прошу».
Тарас погодився. Незабаром автобус із жінкою та дітьми зник у далині.
Тарас закінчив зміну та повернувся додому до доньки Соломії. Вона була єдиною, хто лишився після того, як дружина пішла від них. Його серце боліло, але заради доньки він знайшов у собі сили.
Соломії було 10 років, але вона вже брала на себе обов’язки, не властиві її віку. Після школи вона зачісувала косичку і бралася за справи — прибирала, готувала разом із батьком.
В їхній маленькій кухні вони сміялися, танцювали, експериментували з рецептами. А ввечері, сидячи на дивані, ділилися подіями дня. Цей вечір не був винятком. Але наступного ранку все змінилося.
Тараса розбудив голос Соломії: «Тату! Прокидайся!» — вона легенько струшувала його за плече.
Він сів, теручи очі: «Що трапилося, донечко?»
«На подвір’ї щось дивне! Іди зі мною!»
Тарас вийшов і побачив десятки коробок. Спочатку він подумав, що хтось помилився адресою, але помітив конверт з листом.
«Вітаю! Це я — жінка, якій ви вчора допомогли. Хочу подякувати за вашу доброту. У цих коробках — мої речі, які я хотіла забрати з собою, але вирішила залишити вам, щоб ви можете їх продати. Бажаю вам усього найкращого».
Поки Тарас читав, роздався звук розбитої порцеляни. Соломія випустила вазу з рук. Він уже хотів засмутитися, але помітив щось блискуче серед уламків. Це був діамант.
«Боже! Ми багаті!» — скрикнув він.
«Треба повернути його, тату!» — Соломія знайшла адресу відправника. «Це не наше!»
«Подумай про майбутнє, доню! Ми зможемо віддати тебе до хорошої школи!»
«Ні! А якщо ми заберемо останню надію у когось?»
Тарас не хотів віддавати діамант, але донька переконала його. Він сказав, що поверне його, але мав інший план. Прийшовши до антикварної крамниці, він попросив оцінити камінь.
«Це вражаючий екземпляр, — сказав господар, пан Ковальчук. — Його вартість — щонайменше 3 мільйони гривень. Звідки він у вас?»
«Спадщина», — брехнув Тарас.
«Можу запропонувати 300 тисяч. Без документів більше не дам», — сказав Ковальчук.
Тарас відмовився, але пізніше повернувся, коли зрозумів, що камінь підмінили. Він зв’язав антиквара та дізнався правду: той був співучасником злочинця, який викрав діамант.
Тим часом у будинку Тараса знайшли записку: «Якщо хочеш бачити доньку живою, принеси діамант за вказаною адресою».
Тарас зрозумів — це пастка. Він врятував Соломію, а злочинців заарештували. Хоча йому самому могла загрожувати відповідальність, головне було те, що донька в безпеці.
А ви що думаєте про цю історію? Поділіться нею — можливо, вона надихне інших.
