Ще не встиг прозвеніти перший дзвінок, коли Тарас Шевченко увійшов до школи імені Лесі Українки, опустивши голову, сподіваючись, що ніхто його не помітить. Але діти завжди помічали.
«Подивіться на клоунські черевики Тараса!» хтось вигукнув, і клас розридався сміхом. Його кеди були розірвані по швах, ліва підошва відставала, мов язик. Тарас почервонів, але йшов далі, не відриваючи погляду від підлоги. Він знав, що краще не відповідати.
Це було не вперше. Мати Тараса, Оксана, працювала на двох роботах, щоб утримувати домівку днем офіціанткою в кафе, вночі прибиральницею. Батько зник багато років тому. З кожним зростом ноги Тараса вимагали нових черевиків, але грошей на це не було. Взуття стало розкішшю, яку вони не могли собі дозволити.
Сьогодні ж було особливо важко день фотографування. Однокласники були в нових кофтах, білих сорочках, яскравих кросівках. Тарас у поношеній футболці, джинсах із заплатами і тих самих кедах, що видавали його найбільший секрет: він був бідним.
На фізкультурі дражнилки перейшли у відверті знущання. Хтось навмисне наступив на його підошву, і вона відірвалася повністю. Тарас спіткнувся, і знову почувся сміх.
«Навіть черевиків нема, а грати хоче», процедив хтось.
Тарас стиснув кулаки, але не через образи. Він згадав свою молодшу сестру, Софійку, яка вдома ходила без зимового взуття. Кожна гривня йшла на їжу та оренду. Йому кортіло крикнути: «Ви не знаєте мого життя!» Але він промовчав.
На обід Тарас сидів сам, розтягуючи бутерброд із сиром, поки інші їли піцу. Він затягував рукави, щоб сховати пошарпані манжети, підгинав ногу, щоб не було видно підошви.
Вчителька, пані Наталя Коваленко, уважно спостерігала за ним. Вона бачила знущання і раніше, але щось у Тарасі понура постава, похмурий погляд, вага, яка була не за віком вразило її.
Після уроків вона тихо запитала:
«Тарасе, давно в тебе ці кеди?»
Він здригнувся, потім прошепотів: «Довго».
Відповідь була короткою, але в його очах пані Наталя побачила історію, набагато глибшу за зношені черевики.
Тієї ночі вона не могла спати. Ображення Тараса не давало їй спокою. Вона переглянула його документи: відмінні оцінки, майже ідеальна відвідуваність рідкість для дітей з бідних сімей. Записки медсестри: стомленість, поношений одяг, відмова від безкоштовних сніданків.
Наступного дня вона попросила Тараса залишитися після уроків. Спочатку він насторожено дивився, але в її голосі не було звинувачень.
«Важко вдома?» мяко запитала вона.
Тарас закусив губу. Нарешті кивнув: «Мама працює без перерви. Батька немає. Я доглядаю за Софійкою. Їй сім. Іноді… я стежу, щоб вона поїла першою».
Ці слова пронизали пані Наталю. Дванадцятирічний хлопець, який ніс на собі тягар дорослого.
Того ж вечора вона разом із соціальною працівницею поїхала до Тарасового двору. Будинок був старим, з облупленою фарбою. Але коли вони увійшли до квартири, побачили чистоту, хоч і бідність: ледве працююча лампа, старий диван, майже порожня холодильник. Мати Тараса зустріла їх у формі офіціантки, з втомленими очима.
У кутку пані Наталя помітила «робочий стіл» Тараса стілець, зошит і прикріплена оголош
