Боляче пам’ятати, неможливо забути
Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом похолодало, два дні навіть сніг ішов. Наближалися святкові довгі вихідні.
— Вирішила поїхати на могилу до мами. Давно не була, — сказала Марія доньці напередодні свята.
— Надовго? У родичів зупинишся? — запитала Оленка.
— Родичі… — Марія задумалась. — Мама рано померла. Батька я не пам’ятаю. Братів і сестер у мене не було. У двоюрідної сестри зупинюсь. Вона в нашій квартирі живе. Хотіла подзвонити, попередити, але номеру телефону не зберегла. А може, у неї його й не було. Не думаю, що вона кудись поїде. А взагалі, хотіла туди й назад за день встигнути, — відповіла Марія.
— Можна я з тобою поїду? Я ж ніколи не була в твоєму рідному місті.
— Думала, у тебе плани на свята, тому не пропонувала. Поїдемо. Вдвох веселіше, — зраділа Марія. — Ти там жила до трьох років. Не пам’ятаєш?
— Не пам’ятаю. — Оленка на мить замислилась і похитала головою.
— Надія колись приїжджала до нас. Ти вже велика була. Як дізналася, що я не збираюся повертатися в місто, попросилася жити в нашій квартирі. Вона завжди мріяла вирватися з села. Я тоді їздила з нею, допомагала прописатися. Ось у неї, якщо не встигнемо, і зупинимося.
Раннього ранку вони вирушили до вокзалу. Стоячи в очікуванні автобуса, Марія дивилась по сторонах. Побачила пару знайомих облич, але ті не підійшли. Та й вона сама не могла б сказати напевно, хто це. Народу в автобусі набилося багато, майже всі місця зайняті.
— Хвилюєшся? Все ж зустріч із минулим, із спогадами, — запитала Оленка, нахилившись до мами, коли вони вмостилися на своїх місцях.
— Минуле не завжди світле й радісне. Було в ньому й таке, що не хочеться згадувати, — зітхнула Марія.
— Ти батька маєш на увазі?
— І його теж. Давай зараз не будемо про це, — різкіше, ніж треба, перебила Марія.
— Гаразд, — Оленка відкинулася на спинку сидіння й замкнулася.
Незабаром автобус рушив і поїхав містом, яке Марія колись вважала своїм. Монотонний гудіння двигуна колихав. Оленчина голова схилилася на плече — вона спала.
Марія їй позаздрила. Вона дивилася на ліс, що миготів за вікном. Заснути не виходило, як не намагалася. Занадто хвилювалася. Стільки років вона ховала спогади глибоко всередині, а тепер вони ринули назовні, руйнуючи її спокій…
***
Західне сонце гріло обличчя дівчат, що сиділи на балконі.
— Завтра останній іспит — і свобода! Подамо документи до інституту і будем чекати. Активно, — додала Леся. — Виспимося, купатимемося, гулятимемо.
Маша гойдалася на табуреті, підклавши долоні під себе.
— Ти чого така? Маш, ти не захворіла? Бліда якась, — тривожно запитала Леся. — Чи ти…
— Що я? — різко спитала Маша, не дивлячись на подругу.
— Сама знаєш що. — Леся не відводила очей. — Дівчата шепотіли, що у тебе з Дмитром…
Маша перестала гойдатися й завмерла.
— Не кажи дурниць. Нічого в нас не було. Гаразд, пішли, скоро мама прийде, побачить, що не вчимось, — Маша встала і пішла на кухню.
Заскрипів замок — прийшла мама. Побачила доньку з подругою й без привітання спитала:
— Ну що, все вивчили?
— Добрий день, тіто Олю. Так, ми готувались, — Леся пролезла до дверей. — Ну, я піду?
— Іди-іди, завтра набалакаєтеся, — зітхнула мама й понесла продукти на кухню.
Маша пішла за нею.
— Ти чогось бліда. Не захворіла? — запитала мама, відчиняючи холодильник. — Ти ж нічого не їла?
— Не хочу. Спекотно. Я піду вчитися. — Вона пішла у свою кімнату.
З випускного Маша пішла рано. Від задухи нудило. Вона довго сиділа на лавці у сусідньому дворі, доки не замерзла.
— Чого так рано? — тривожно запитала мама, відкладаючи в’язання.
Маша сіла поруч.
— Щось сталося? — мама вдивлялася в доньку.
Свя”Скоро випускний, тоді й вирішимо,” — відповіла Оленка, і Марія усміхнулася, знаючи, що життя вперед, хай і зі шрамами, але воно триває.
