**Щемить пам’ятати, неможливо забути**
Травень розкрив свої теплі обійми, а потім несподівано кинув у вічі снігом. Напередодні святкових днів я вирішила відвідати мамину могилу.
— Поїдемо разом? — спитала Олена, моя донька.
— Думала, у тебе плани. Але звісно, поїдемо, — відповіла я, радісно усміхнувшись. — Ти ж до трьох років жила в рідному місті.
— Не пам’ятаю, — заперечила вона, замислившись.
Ранком ми вирушили на вокзал. У переповненому автобусі Олена прихилилася до мого плеча й заснула. А я дивилася у вікно на мандрівні сосни, що миготіли за склом, і не могла заснути. Спогади, які я так ретельно ховала роками, тепер виривалися назовні, турбуючи серце.
***
Сонце ховалося за хмари, коли ми з подругою Лесею сиділи на балконі.
— Завтра останній іспит — і вільні! — Леся весело підсмикнула. — Будемо спати, купатися, гуляти…
А я гойдалася на табуретці, стискаючи долоні.
— Що з тобою? Бліда, немов привид, — Леся нахилилася до мене. — Чи може… у тебе з Тарасом щось?
Я різко підвелася.
— Не кажи дурниць!
В ту мить двері відчинилися — з роботи прийшла мама.
— Ви вже все вивчили? — спитала вона, не привітавшись.
— Так, тітонько, — Леся подивилася на мене й поспішно попрощалася.
Мама помітила мою блідість.
— Ти ж нічого не їла? — доторкнулася до мого плеча.
Я не витримала й розплакалася.
— Мамо… Я вагітна.
Вона закрила обличчя руками.
— Це ж Тарас?
— Ні… — Я стиснула кулаки.
Ми проплакали всю ніч. Вирішили, що до інституту я поки не вступлю. Поїду в обласний центр, влаштуюся на роботу…
Так і сталося. Я влаштувалася санітаркою в лікарню. Коли завідувачка помітила мій зріслій живіт, перевела мене в реєстратуру. У жовтні я народила дівчинку.
— Поглянь, яка красуня! — Мама пестила онуку. — Справжня Оленка.
Але я не могла залишатися в рідному місті. Коли Олені виповнилося три, ми вирвалися звідти.
***
Автобус зупинився біля старенького вокзалу. Ми вийшли, розім’яли ноги.
— Підемо до тітки Наді? — спитала Олена.
— Ні, спочатку на кладовище.
Я глянула на рідне місто, і серце затріпотіло. Кладовище розрослося, і ми довго блукали серед могил.
— Мамо! — Олена кликала мене. — Я знайшла!
Я пробиралася між огорожами, спіткнулася й раптом… побачила його. Обличчя на чорному граніті. Той самий усмішливий погляд. Сергій. Він помер чотирнадцять років тому.
Спочатку мене охопила злість. Потім жаль за втраченим часом. Потім сором за цю злість.
— Мам, це твій знайомий? — Олена вдивилася в фотографію.
— Так… Пішли.
Ми знайшли мамину могилу. Вона була доглянута — мабуть, тітка Надя про неї дбала. Завітали до неї, подякували.
— Ти ж не збираєшся повертатися? — спитала вона, очікуючи моєї відповіді.
Я запевнила, що не маю таких намірів.
Вечором, вдома, Олена готувала вечерю, а я дивилася у вікно. Образ з того мартового вечора не давав мені спокою. Він назавжди залишився в моїй пам’яті.
Але життя йшло далі.
— Ну що, вирішила, куди вступатимеш? — спитала я доньку.
І так воно й було. Неможливо забути. Але можна навчитися не думати.
