«Рідна сестра? Дякую, більше не треба…»
Останнім часом я перестав відчиняти двері власній сестрі. Ні дзвінків, ні візитів, ані крихти турботи — лише повна ігнорація. Звучить, мабуть, жорстоко. Але це тільки для тих, хто не знає всієї правди. У мене просто не залишилося сил бути і матір’ю, і господаркою, і безкоштовним психологом у одній особі. Сестра вичерпала мене до крапки. Ніби й рідна кров, а відчуття, наче нав’язливий гість, який годується твоєю енергією та навіть «дякуй» не скаже.
Наша сім’я, м’яко кажучи, незвичайна. Уявіть: мама й я завагітніли майже одночасно. Мені було двадцять, мамі — сорок два. У мене народилися близнюки, у мами — третя дитина. Плюс наша молодша сестра Оксана, якій тоді виповнилося вісімнадцять. Хаос? Так. Весело? Анітрохи. Особливо, коли на тебе двоє малих, хата, господарство й сестра, яка вирішила, що твоя квартира — це її курорт.
Наших хлопців ми з чоловіком планували, проте близнюки стали несподіванкою. Я дізналася про це пізно, коли живіт уже видавав усі мої секрети. Та не здалася — прийняли це як дар долі. З того часу рік і три місяці я живу в режимі багатозадачності: пелюшки, кашки, плач, прибирання, прання, готовка та рідкі хвилини тиші, коли діти нарешті засинають.
А Оксана? Оксана вирішила, що у мамі забагато вимог, і втекла. І куди б ви думали? До мене. І не на пару днів, а назавжди. Офіційно — допомагає з племінниками. А на ділі — цілими днями у телефоні, доїдає мої обіди й розповідає мамі, як вона «змучилася, допомагаючи сестрі». Лицемірство? Ще й яке!
Університет? Не вступила. Робота? Позбавилася. Цілі? Відсутні. Зате претензій — як у міністра. Якщо я прошу її хоча б щось зробити по хаті, вона миттєво згадує, як «мама її виснажила» та їй «треба відпочити». Я намагалася не реагувати, закривати очі, вірити, що відходить і включиться в допомогу. Ага, мрій. У відповідь — нуль ініціативи, нуль подяки та максимум нарікань.
І одного разу мене просто прорвало. День був, як завжди, непростий: діти капризювали, обід на плиті, білизна у пральці, я навіть поїсти не встигла. А Оксана підходить і просить… запросити її подругу. До мого дому. Поки я на межі, вона хоче базікати з приятелькою. Це стало останнім краплем.
Я вимкнула плиту, витерла руки й спокійно сказала: «Збирай речі. Додому». Більше не хочу бачити її у себе. Мені й так нелегко, а з такою «помічницею» — взагалі неможливо. Я не залізна. Терпіння — не безмежне. Нехай тепер пояснює мамі, чому більше не ховається у сестри. А я хоч переведу дух — у тиші, хай і з двома дітьми на руках.
