Більше не можу.
Оксана ніяк не могла відмовити подрузі, бо та свого часу дуже їй допомогла: коли Оксана потрапила в автомобільну аварію і півроку була прикута до лікарняного ліжка, саме подруга була поруч із нею, а чоловік, тоді ще наречений, з’явився в її палаті всього двічі – з червоними заплаканими очима одразу після аварії і в день виписки. Тому, коли Галина зателефонувала і попросилася пожити у них, Оксана погодилася.
– Ти що, з глузду з’їхала? – сказала мама, дізнавшись, що подруга житиме у неї близько місяця. – Вона буде у халаті перед Сашком ходити? Дивись, щоб через місяць тобі не довелося з’їжджати!
– Мамо, це ж моя квартира, ти сама це забезпечила – нікуди мені не доведеться з’їжджати, – примирливо сказала Оксана. – Галина так мені тоді допомогла, я не можу відмовити їй у скрутний момент. Її звільнили з роботи, хлопець її покинув, ще й на гроші обдурив… Нехай поживе, у нас багато місця.
Зміни почалися з першого ж дня, як тільки Галина з’явилася в їхньому домі. Перш за все, вона запропонувала звільнити Марійку.
– Ну навіщо тобі Марійка, якщо є я? Я ж все зроблю!
Це було правдою, але Оксана не була впевнена, що зможе просити подругу про те ж, про що вона просила Марійку.
– Якщо що, у вас є мій номер, – підморгнула винахідлива прибиральниця.
І Оксана заспокоїлася.
Далі подруга взялася за квартиру – вона розпочала перестановку, запропонувала замінити штори та купити багато нових приладів, які полегшать їй життя і допоможуть справлятися і без Марійки. При цьому Галина ні в якому разі не погоджувалася вирішувати все сама, хоча Оксані було байдуже, і вона із задоволенням передала б кермо влади своїй подрузі. Але Галина таскала її за собою, змушуючи вибирати колір штор і модель блендера.
Потім Галина взялася за пошук того, що відверне її від сумних думок. Спочатку це було квілінг, потім малювання олією, далі пішло шиття іграшок і виготовлення тортів. При цьому Галина ображалася, якщо Оксана не хотіла підтримати її в новому хобі.
– І скільки вона ще у тебе житиме? – гнівно запитала одного разу мама. – Уже пройшло значно більше, ніж місяць, вона взагалі збирається з’їжджати?
– Мамо, ну куди їй їхати? Галину навіть мама вигнала з дому!
– Отже, було за що.
– Та ні! Ти нічого не розумієш!
– Ні, це ти не розумієш! Забере у тебе чоловіка – і оком не встигнеш моргнути!
Але Оксана довіряла подрузі, хоча й заставала кілька разів її за розмовою з чоловіком Сашком, і щойно вони бачили Оксану, замовкали. Але мало чи що вони можуть обговорювати? Оксана навіть спеціально запитала про це наступного разу.
– Та ось, пропоную змінити підлогу у залі, – сказала Галина. – Питаю, чи є гроші у Сашка.
– Нова підлога?
– Ну так – навіщо тобі цей старий бабусин килим? Він такий яскравий і весь у якихось плямах.
Через тиждень зал вже прикрашала нова світла підлога.
Одного разу Оксана зауважила, як Галина розглядає щось невелике, схоже на обрізок малюнка, вкладений у щоденник, і спитала:
– Що там?
Подруга не очікувала, що Оксана поруч – Оксана під’їхала непомітно, і Галина злякнулася від її запитання.
– Нічого! – Галина поспішно закрила щоденник і запитала. – Може, приготуємо пиріг із персиками – Сашко так його любить!
– Давай, – погодилася Оксана, вдаючи, що їй зовсім не цікаво дізнатися, що там. – Тільки персики закінчилися.
– Я швидко піду куплю.
Насправді Оксана збрехала – персики ще були, але їй дуже потрібно було відправити Галину з дому, щоб подивитися, що вона ховає в щоденнику. Коли Галина пішла, Оксана заїхала в кімнату, яку весь цей час займала подруга, і почала шукати щоденник. Подруга сховала його в банальному місці – під подушкою.
Коли Галина повернулася, Оксана вже чекала на неї в коридорі.
– Що це? – холодним тоном запитала Оксана, міцно тримаючи у руці розірваний знімок.
Подруга почервоніла, як червоніють лише герої у мультиках – рум’янець миттєво виступив на її блідому веснянкуватому обличчі.
– Пробач, – тихо сказала вона. – Вибач, я не повинна була…
– Ти все це спеціально затіяла, так? – закричала Оксана. – Хотіла підкрастися до мого чоловіка? Скажи, насправді тебе ж ніхто не звільняв? І мама тебе не виганяла, вірно?
Галина нічого не відповіла, стояла, опустивши голову, і по одній цій її позі все було зрозуміло.
– Геть звідси! – крикнула Оксана. – Геть!
Галина швидко зібрала свої речі, лишивши в коридорі пакет із персиками, і пішла, тихенько причинивши двері, і Оксана не могла бути певна, чи повернеться її чоловік додому сьогодні.
Але Сашко повернувся. Правда, жодного слова про Галину не спитав – значить, і так все знав. А, значить, це правда, не дарма вона її вигнала.
Кілька днів Оксана ніби перебувала в якомусь забутті: проводжала Сашка на роботу вранці і весь день проводила на самоті, втикаючи в телевізор і ігноруючи відчуття голоду, заглушаючи його вином і чіпсами. Коли четвертого дня задзвонив телефон, Оксана байдуже глянула на екран, але побачивши, хто дзвонить, схопила слухавку.
– Мамо, – всхлипнула Оксана, ледве стримуючи сльози. – Ти була права – вона обдурила мене! І у неї знайшла фото Сашка – вона відрізала ту частину, де була я, і зберігала її в щоденнику!
Вже за годину мама була у Оксани. Вона обвела поглядом захаращену квартиру і сказала:
– Знала, що від цієї Галини самі клопоти будуть! Треба дзвонити Марійці – нехай повертається.
– Я подзвоню, – відповіла Оксана. – Треба тільки грошей у Сашка взяти.
Мати хитро примружила очі.
– Ну а знаєш, що це твій Сашко запросив до вас Галину?
– Мамо, що за дурниці…
Але мама жестом зупинила її і дістала з сумки мобільний телефон. Покопалася там і відтворила голосове повідомлення.
– Ти ще звинувачуватимеш мою доньку? – почулося дзвінке жіноче голосся, смутно знайоме Оксані. – Це твій зять її сам запросив, сама знаєш, чому, а вони використали мою дочку і викинули!
Мама з переможним виглядом глянула на неї, потім відтворила інше голосове.
– Навіщо мені тебе обманювати – хочеш, у Галини самої спитай. Сашко її благав переїхати до вас!
Звісно, все ставало на свої місця – ось навіщо Галина її обдурила, це він її про це попросив. Оксана поїхала на кухню, дістала з холодильника пляшку вина і випила її майже всю, поки мама наводила лад у квартирі.
Чоловік повернувся пізно, мама на той час уже давно поїхала годувати свого улюбленця Едика, вітчима Оксани.
– Де ти був? – запитала Оксана з викликом, готова до важкої розмови.
– На роботі, – пробурчав Сашко, зняв черевики і зайшов до кімнати. Побачивши її, він скривився – звісно, йому більше хотілося бачити там Галину.
– Щось робочий день у тебе з кожним днем стає все довшим і довшим! – їдко зауважила вона.
– Ти знаєш, чому я не хочу повертатися додому.
– Так, я все знаю, – сказала Оксана, ледве стримуючи сльози. – Це ти запросив Галину жити до нас! Ти давно в неї закоханий, але не знаєш, як позбутися мене! Але нічого у тебе не вийшло, і тепер ти…
– Причому тут Галина! – закричав раптом Сашко так голосно, що Оксана від несподіванки стрепенулася і впустила келих на підлогу. На світлій підлозі розтеклася пляма, схожа на фігуру слона – ось він хобот, величезні вуха з боків… Оксана не могла відвести погляду від цієї плями – так шкода, тільки тиждень простелила.
– Треба сіллю посипати, – невпевнено пробурмотіла вона. – Принеси сіль.
Але Сашко не рухався.
– Так, – сказав він. – Це я попросив Галину пожити у нас. Я сподівався, що у неї вийде зупинити тебе, що вона зможе пояснити тобі… Оксано, я не можу так більше.
Він сів на диван, обхопивши голову руками. Перед очима у Оксани все кружляло, і вона ніяк не могла зрозуміти – що він має на увазі? Не треба було так пити зранку.
Не підіймаючи голови, тож його голос звучав глухо, ніби з сусідньої кімнати, Сашко промовив:
– Я розумію, що тобі складно миритися зі своєю інвалідністю, що ти прикута до цього крісла, а я не можу завжди бути поруч з тобою. Але, Оксано – є стільки всього, окрім випивки, так ти не вирішиш проблему! Я кохаю тебе, але тебе в цій квартирі все менше, залишається лише вічно п’яна чужа мені жінка…
Він нарешті підняв голову, і Оксана крізь вуаль, яка застилала її очі, побачила, як спотворене його красиве обличчя.
– Ти мене любиш? – тихо спитала вона.
– Звісно, кохаю! Ти ж знаєш про це!
Оксана похитала головою.
– Ні, я не знаю. Коли я прокинулась після аварії, тебе не було поряд. Ти прийшов всього один раз! Я чекала на тебе, чекала, а ти…
Її голос урвався, і Оксані довелося замовкнути – вона не хотіла, щоб він бачив її сльози.
– Якби ти кохав мене, я б не пила, – нарешті вимовила вона, втупивши погляд у нещасну пляму.
– Але ж я на тобі одружився!
– З жалю!
– З жалю?
– Так, з жалю.
Оксана нарешті знайшла в собі сили і подивилася йому в обличчя. Як завжди, вона намагалася знайти в його обличчі хоч якісь докази любові, але як вони повинні виглядати, вона не знала.
Сашко мовчав. Занадто довго мовчав, щоб заперечити її заключну фразу.
– Якби це було так, – нарешті сказав він. – Я б зараз не був тут. Так, ти маєш рацію – вона мене запрошувала поїхати з нею. Сказала, що закохалася і нічого не може вдіяти зі своїми почуттями. Але я тут, Оксано. Тільки не знаю, скільки ще зможу це терпіти.
Він встав, обійшов її крісло і зник за спиною Оксани. Вона чула, як дзвякнула ложка для взуття, скрипнули двері, повернувся ключ у замку. Оксана залишилася одна.
Все ж мама була права, тільки це не Сашко закохався в Галину, а Галина в нього.
Оксана все ж вирушила на кухню і взяла сіль, цілу пачку солі, і висипала всю на побурілі вже плями. Від відчиненого на кухні вікна тягнуло протягом, через що голова трохи прояснилася. Вона не знала, чому вірити, не знала, чи повернеться Сашко, але для себе вже все вирішила: методично об’їхала всі свої схованки, дістала всі приховані пляшки і спустила вміст у раковину. Після чого заблокувала номер Марійки, але їй цього здалося мало – вона дістала сім-карту і порізала її навпіл. Нічого, жила ж вона в дитинстві без телефону, проживе і зараз.
Коли Оксана завершила всі свої дії, на годиннику було десять вечора. Вона почувалася жахливо втомленою, але вперше за всі ці роки з’явився промінчик справжньої надії. Вона під’їхала до вікна і почала чекати чоловіка…
