Ніколи більше
Ганна після роботи зайшла до магазину. Готувати не хотілося, але ж Оленку годувати треба. Взяла пачку локшини та ковбаски. Донька з малечку любила їх більше за будь-які інші страви. Ще купила пакет молока та батон.
Біля каси зібралася невеличка черга. Перед Ганною стояв ставний чоловік у чорній куртці та в’язаній шапці з помпоном. «Ніби молодий, а вдягнув таку шапку. Мабуть, дружина зв’язала. От же жінки вміють свого чоловіка прикрасити так, аби інші й не дивилися. Цікаво, яке в нього обличчя? Напевне, дитяче до непристойності», — міркувала вона, вдивляючись у цю смішну полатувата шапку.
Чоловік обернувся й подивився на Ганну, відчувши її пильний погляд. Вона одразу відвела очі. «Нічого собі, не схожий на дурня», — подумала вона вже добріше. Чоловік знову подивився на неї.
— Ви мене наскрізь просвердлите очима, — сказав він.
— Та чим там просвердлювати? Більше діла нема, — буркнула Ганна.
Черга не рухалася. Всередині неї кипіло роздратування. І ця шапка… Хотілося кинути продукти та піти, але інших магазинів біля дому не було. «Скільки разів помічала — якщо в черзі стоять чоловіки, то це надовго. Зараз почне вибирати цигарки: “Дайте мені ті, що з синьою смужкою. Нема? То тоді зеленою наклейкою”. — Ганна іронічно передразнила його у думках. — Потім буде довго шукати гроші в кишенях. Чи не можна було заздалегідь приготувати?» — зітхнула вона.
Так і сталося. Чоловік біля каси дійсно задрав куртку й почав витягувати з тісних джинсів дрібні гроші. Ганна гучно зітхнула.
— Ви поспішаєте? Проходьте, — запропонував «В’язана шапка», відступаючи.
Він відійшов, пропускаючи її. Ганна знизала плечима й стала на його місце. Чоловік нарешті знайшов потрібну суму, склав у пакет скромний набір продуктів і пішов.
Настала черга Ганни. Касир пробивала продукти, а вона марно шастала у сумці в пошуках картки.
— Жінко, швидше можна? Гроші треба наперед готувати, — сердито підштовхнув хтось із черги.
— Що, картку загубили? — запитав «В’язана шапка» зі зловтішною усмішкою.
Ганна навіть не подивилася на нього, продовжуючи ритися в сумці.
— Я заплачу, — сказав він касиру.
— Не треба! — вигукнула Ганна, червоніючи. — Ось, знайшла. Вибачте. — Вона торкнулася карткою термінала, з полегшенням відчувши його пік.
Зібрала пакет і поспішила геть. «Що зі мною? Чого мені його дурна шапка? Носив би собі на здоров’я. Огідна я стала, нервова», — дорікала собі Ганна, йдучи додому.
«А все через чоловіка. Адже жили добре… Чи мені так здавалося? Пішов до молодої дурниці, яка від нього завагітніла. Проявив порядність — одружився. А тепер донька росте без тата. А мені скоро сорок. Сорок! Боже, як багато…
Квартиру залишив, відкупився. І на тому дякую. Чому ми, жінки, мучимося через них? У всіх однакова історія. Одиниці не зраджують, або роблять це так, аби сім’ю не кидати. Під сорок їх тягне на молодих. А нам як жити?» — безкінечний внутрішній монолог стІ коли Ганна подивилася на Макара, який сміливо взяв її за руку перед усіма на пероні, вона раптом зрозуміла, що «ніколи більше» — це просто страх, який зникає, коли знаходиш того, хто того вартий.
