Більше не телефонуй сюди! Нащо витрачати час на те, що тобі не потрібне? Давно я зрозуміла, що ні ти, ні твої діти не цікавитесь тим, чи живе бабуся і як їй!
Закінчення університету збіглося з двома важливими подіями моїм весіллям і першою роботою. Почала працювати керівником у гарній фірмі. Через кілька років пішла у декрет, народила чудову доньку Соломію. Соломія виросла розумною дівчиною, тож ми з чоловіком не шкодували коштів на її навчання у престижному інституті, а після закінчення чоловік влаштував її на добру посаду.
Рік потому вона познайомила нас зі своїм нареченим, а згодом одружилася й народила дівчаток-близнючок.
Мої онучки вже мали вісім років, коли помер їхній дідусь, мій чоловік. Це була велика втрата для всіх нас. Моя донька розуміла, як мені було важко, тому щодня після роботи дзвонила й розповідала мені щось, а я ділилася тим, що траплялося в мене за той час.
Але згодом Соломія стала зайнятішою. Коли я телефонувала, вона знаходила причини, чому не може зараз говорити. З часом вона знову почала дзвонити, але вже раз на кілька днів, і то швидше «для галочки», бо завжди або прибирала, або кудись поспішала. Одного разу я образилась і, коли вона зателефонувала, вигукнула:
Якщо тобі немає часу для власної матері, то й не дзвони. Нащо телефонувати, якщо ти займаєшся чимось іншим?
Та моя донька якось вийшла з цього, а я вибачилась за свої слова. Відтоді вона стала дзвонити трохи частіше, але потім знову повернулася до одного дзвінка на тиждень.
Мене гнітила поведінка дочки. Дійшло до того, що я втратила апетит і сон.
Останньою краплею стало те, що вона цілий тиждень не дзвонила й не брала моїх дзвінків. Тому, коли вона нарешті зателефонувала, я голосно сказала:
Більше не телефонуй сюди! Нащо марнувати час на те, що тобі не потрібне? Давно я зрозуміла, що ні ти, ні мої онучки не цікавитесь тим, чи живе бабуся. Вам потрібні лише мої страви й подарунки на свята!
Моя донька розлютилась і сказала, що більше не дзвонитиме, якщо я така егоїстка. Її слова змусили мене відчути себе погано, серце закалатало, і потім все стало чорним. Я опритомніла в лікарні.
Медсестра вислухала мою історію, але коли почула кінець, похитала головою й сказала:
Ви, літні люди, часто забуваєте, що ми, молодші, маємо клопоти: працюємо, виховуємо дітей, вчимося, прибираємо й дуже важко в цьому потоці знайти час для довгих розмов. Тому треба цінувати хоч короткі моменти, коли про вас згадують навіть по дорозі до крамниці. Моя порада проста: знайди собі справу, яка тобі до душі, і тоді не помітиш, як дзвонить донька або онуки.
І справді, коли займаєшся улюбленим, то й не думаєш про те, чи хтось про тебе дбає.
