Колись давно
Галина після роботи заглянула до крамниці. Готувати не хотілося, але ж Оленку годувати треба. Купила пачку локшини та ковбасок. Донька змалку їх любила понад усе. Ще взяла пакет молока та батон.
Біля каси зібралася невеличка черга. Перед Галиною стояв кремезний чоловік у чорній куртці та в’язаній шапці з помпоном. «На вигляд молодий, а таку шапку вдягнув. Мабуть, кохана дружина зв’язала. Ех, вміють жінки уродувати чоловіків, аби інші й не позирали. Цікаво, яке в нього обличчя. Напевне, дитяче до непристойності», — гадала вона, вдивляючись у цю яскраву, смугасту шапку.
Чоловік обернувся й подивився на Галину, відчувши її пильний погляд. Вона миттю відвела очі. «Та нічого собі, не схожий на дурня», — подумала вона вже лагідніше. Чоловік знову глянув на неї.
— Ви б ще мені в потилиці дірку цим поглядом просверлили, — сказав він.
— Та чого там дивитися. Кращого заняття не знайшлося, — буркнула Галина злісно.
Черга не рухалася. Усередині Галини кипіло роздратування. І ця шапка ще… Хотілося кинути продукти та вийти, але біля будинку інших крамниць не було. «Скільки разів помічала — якщо в черзі чоловіки, це надовго. Зараз почне вибирати цигарки: «Дайте мені ті, що з синьою смужкою. Нема? Тоді ті, з білою наклейкою». Галина іронічно уявила собі його голос. «Потім довго шукатиме гроші в кишенях. Ну не можна ж просто приготувати наперед!..» — зітхнула вона.
Так і сталося. Чоловік біля каси справді задрав куртку й почав витягувати з тісних джинсів дріб’язок. Галина демонстративно зітхнула.
— Ви поспішаєте? Ідіть попереду, — сказав «В’язана шапка» і відступив.
Галина знизала плечима й стала на його місце. Чоловік знайшов потрібну суму, склав у пакет свої скромні покупки й пішов.
Настала її черга. Касирка сканувала продукти, а Галина безуспішно нишпорила в сумці, шукаючи картку.
— Жінко, ну можна ж швидше? Треба гроші наперед готувати, — сердито почулося з черги.
— Картку загубили? — досить їдко запитав «В’язана шапка».
Галина навіть не глянула на нього, продовжуючи шукати.
— Я заплачу, — сказав він касирці.
— Не треба! — скрикнула Галина, почервонівши. — Ось, знайшла. Вибачте. Вона приклала картку до терміналу, з полегшенням видихаючи.
Зібрала продукти й поспішила з магазину. «Що зі мною? Ну й біда з цією шапкою. Носить собі на здоров’я. Стала якась зла, нервова», — доганила себе Галина дорогою додому.
«А все чоловік винний. І жили ж добре… Чи мені так здавалося? Пішов до молодої дурниці, яка від нього завагітніла. Проявив порядність, одружився. А те, що донька росте без батька, його не турбувало. А мені скоро сорок. Сорок! Господи, як багато…
Квартиру лишив, відкупився. Ну й дякую. Чому ми, жінки, мучимося через них? У всіх одна й та сама історія. Одиниці не зраджують, або роблять це так, щоб сім’я не дізналася. У сорок їх тягне на молодих. А нам як жити?» — безкінечний внутрішній монолог Галини супроводжувався лезІ коли ця тривожна зима нарешті скінчилася, а вечірній перрон залишився позаду, Галина з усмішкою повісила цю яскраву, смугасту шапку на гачок у світлому домику біля моря.
