— Як це розуміти? — Андрій розмахував заповітом прямо перед носом нотаріуса. — Квартира зятю, дача зятю, машина зятю! А мені що? Я ж син, рідний син!
— Андрію Володимировичу, заспокойтеся, будь ласка, — нотаріус поправила окуляри й суворо глянула на розгніваного чоловіка. — Ваш батько мав повне право розпоряджатися своїм майном, як вважав за потрібне.
— Та це ж несправедливо! — голос Андря зірвався на вереск. — Руслан одружився з моєю сестрою лише п’ять років тому, а отримав більше за мене! Де ж справедливість?
Руслан сидів на стільці в кутку кабінету, стиснувши кулаки. Обличчя його було бліде, а очі червоні від недосипання. Він мовчав, але по його виразу було зрозуміло, що ця ситуація для нього така ж болюча, як і для Андрія.
— Андрію, перестань кричати, — тихо, але різко сказала Оксана, сестра Андрія й дружина Руслана. — Тато знав, що робить.
— А ти замовчи! — гаркнув брат. — Твій чоловік, мабуть, підмовляв тата, поки той хворів.
Руслан різко підвівся.
— Повтори ще раз, — у його голосі пролунало холодне попередження.
— Повторю! — Андрій повернувся до зятя. — Ти вплинув на хворого старика! Втерся в довіру, прикидався турботливим, а сам лише про спадщину думав!
— Андрію! — Оксана встала з місця. — Як ти смієш! Руслан доглядав за татом день і ніч, коли той лежав у лікарні. А де був ти? Де був рідний син?
— Я працював! У мене своя сім’я, діти! Невже я мав усе кидати й сидіти при хворому?
— А Руслан міг? — Оксана підійшла до брата. — У нього що, немає родини? Роботи? Він витрачав відпустку на тата, брав лікарняні, не спав ночами!
Нотаріус зневажливо зітхнула й постукала ручкою по столу.
— Шановні спадкоємці, прошу вас з’ясовувати стосунки за межами мого кабінету. Заповіт складено відповідно до закону й заверено належним чином. Борис Петрович був при тямі й твердій пам’яті. Є медичні довідки, що це підтверджують.
Андрій схопив зі столу копію заповіту й знову перечитав.
— Трьохкімнатна квартира на Хрещатику — Руслану Олеговичу Коваленку. Дача під Києвом — Руслану Олеговичу Коваленку. Автомобіль «Рено» — Руслану Олеговичу Коваленку. — Голос його тремтів від злості. — А Андрію Володимировичу Шевченку — гараж і садовий інвентар. Садовий інвентар! Лопати та граблі!
— І ще п’ятдесят тисяч гривень, — додала нотаріус. — Не забувайте.
— П’ятдесят тисяч! — Андрій гірко засміявся. — За квартиру зараз вісім мільйонів просять, дача теж не менше трьох коштує, машина майже нова. А мені п’ятдесят тисяч! Наче на подачку!
Руслан не витримав і промовив:
— Андрію, я нічого не просив у Бориса Петровича. Більше того, коли він сказав, що хоче переписати заповіт, я його відмовляв. Казав, що все має дістатися дітям.
— Ну, звісно, відмовляв! — усміхнувся Андрій. — Я ж повірю!
— А тато що відповів? — запитала Оксана чоловіка.
Руслан важко зітхнув.
— Він сказав: «Руслане, син у мене кровний, але ти став мені ріднішим. Андрій з’являється, лише коли гроші потрібні. А ти приходиш просто так, цікавишся, допомагаєш». Це його слова, не мої.
Андрій поблід.
— Він цього не говорив.
— Говорив, — підтвердила Оксана. — Я сама чула. Тато дуже засмучувався, що ти так рідко приїжджав.
— У мене справи! Робота! Невсі ж можуть доглядати за старими цілими днями!
— Ніхто не змушував Руслана доглядати, — Оксана знову сіла на стілець. — Він сам це робив. Тому що любив тата.
Заповіла тиша. Нотаріус збирала папери, явно поспішаючи закінчити цю неприємну справу.
— Я оскаржу заповіт, — нарешті сказав Андрій. — Знайду спосіб довести, що тато був не при собі.
— Будь ласка, — Руслан знизав плечима. — Це ваше право.
— Андрію, задумайся, — попросила сестра. — Нащо псувати стосунки в родині? Тата вже немає, а ми залишилися. Невже через гроші будемо сваритися?
— Легко тобі говорити! — спалахнув брат. — Твій чоловік тепер у шоколаді, а я що? Я все життя розраховував на батьківську спадщину! Планував продати квартиру, купити більшу, оплатити дітям навчання!
— А ми що, не планували? — Руслан підійшов до вікна. — Думаєш, мені подобається ця ситуація? Думаєш, я радий, що між нами тепер така напруга?
— То відмовся від спадщини, — запропонував Андрій. — Якщо тобі так неприємно.
— Не відмовлюся, — різко сказав Руслан. — Тому що це остання воля твого батька. І я її поважаю.
Оксана взяла чоловіка за руку.
— Руслан правий. Тато був розумною людиною, він знав, що робить.
— Звісно, знав! — Андрій знову вибухнув. — Знав, що рідного сина можна образити, а чужого — ні! Знав, що я все стерплю, бо я син!
— А може, він знав ще щосьА згодом усе заспокоїлося, але в серцях залишився слід розчарування, адже правда іноді болить найбільше.
