Я більше не їжджу до дітей по вихідних
Я літня жінка, мені сімдесят два, і те, що я бачу в своїй родині, мені болить і сумно. Тому я прийняла важке, але тверде рішення: більше не їздити до дітей по вихідних, щоб побачитися й пограти з онуком Івасиком. Годі, втомилася відчувати себе непроханою гостею в їхньому домі. Якщо хочуть мене бачити — нехай самі приїжджають до мене. А я більше не буду принижуватися, напрошуючись на зустрічі, які, схоже, потрібні лише мені. Моє серце розривається, але я не можу інакше — треба поважати себе, навіть якщо це означає залишитися самій.
Багато років я жила для своєї сім’ї. Виростила сина, Олега, дала йому все, що могла. Коли він одружився з Оленою, я раділа: гарна дівчина, розумна, господарська. А коли народився Івасик, мій єдиний онук, я наче знову ожила. Кожні вихідні я сідала в автобус, їхала через півміста, щоб провести час з ним. Привозила солодощі, пекла його улюблені пиріжки з вишнями, гралася, читала казки. Івасикові шість років, він такий жвавий, допитливий, і я думала, що ці зустрічі важливі для всіх нас. Але з часом я почала помічати, що щось змінилося.
Все почалося пару років тому. Олег з Оленою стали якимись далекими. Я приїжджаю, а вони зайняті: то в телефоні розмовляють, то в комп’ютері сидять. “Мамо, посиди з Івасиком, у нас справи”, — кидає Олег, і я залишаюся з онуком, поки вони вирішують свої “важливі” питання. Олена, бувало, навіть чаю не запропонує, а просто скаже: “Марійко Павлівно, там ваші пиріжки на кухні, якщо хочете”. Мої пиріжки? Це я їх привезла для них, а тепер мені їх пропонують, наче я чужа? Я мовчала, бо не хотіла сварки, але кожен такий момент болів, як ніж по серцю.
Останньою краплею став минулий місяць. Я, як завжди, приїхала в суботу, з торбою, повною гостинців. Івасик зрадів, кинувся обіймати, а Олена поглянула на мене й сказала: “Марійко Павлівно, ви б попереджали заздалегідь. У нас сьогодні плани, ми з Олегом збиралися в ТРЦ”. Плани? А я, значить, не частина їхніх планів? Я запропонувала взяти Івасика з собою, щоб вони могли спокійно піти, але Олег відмахнувся: “Та годі, мамо, сиди з ним, ми швидко”. Швидко? Вони повернулися через п’ять годин, а я весь цей час займала Івасика, готувала йому обід, бо в холодильнику було порожньо. Коли вони прийшли, навіть подяки не сказали, тільки Олена буркнула: “О, ви ще тут? Ми думали, ви вже поїхали”.
Я поїхала, але вдома не могла знайти собі місця. Сіла в своє старе крісло, дивилася на фото, де ми з Івасиком ліпимо сніговика, і плакала. Чому я відчуваю себе такою непотрібною? Я все життя старалася бути доброю матір’ю, бабусею, а тепер мене сприймають як безкоштовну няню. Я згадувала, як колись ми з Олегом були близькі, як він дзвонив мені, ділився мріями. А тепер він навіть не спитає, як у мене справи, як моє здоров’я. Олена, можливо, і не зла, але її холодність вбиває. І я зрозуміла: далі так не можна.
Наступного дня я подзвонила Олегові й сказала: “Стасику, я більше не буду приїжджати по вихідних. Якщо хочете мене бачити чи щоб Івасик був зі мною — приїжджайте самі. Я втомилася бути гостялкою, яку не чекають”. Він здивувався: “Мамо, ти чого? Ми ж не проти, приїжджай, Івасик тебе любить”. Любить? А ти, Стасику, любиш? Я не почала сперечатися, просто повторила: “Мій дім відкритий, але я більше не поїду”. Олена, коли дізналася, лише хмикнула: “Ну, як знаєте, Марійко Павлівно”. І все. Ані слова, ані спроби зрозуміти.
Тепер я сижу вдома по вихідних, і тиша давить. Я звикла до сміху Івасика, до його запитань, до того, як він тягне мене за руку: “Бабусю, почитай!” Але я не можу більше напрошуватися туди, де мене не цінують. Я не молода, серце підводить, ноги болять, а вони навіть не задумаються, як мені важко їхати через місто із сумками. Сусідка, тітка Ганя, коли дізналася, сказала: “Марійко, ти правильно зробила. Нехай самі рухаються, а то звикли, що ти за них усе тягаєш”. Але від її слів не легше. Я сумую за онуком, за сином, навіть за Оленою, хоча вона й холодна, як крига.
Минуло два тижні — і ніхто не приїхав. Олег подзвонив раз, запитав, чи не передумала я. Я відповіла: “Стасику, мою адресу ти знаєш”. Він щось пробурчав про зайнятість і поклав слухавку. Івасик, кажуть, питає, чому бабуся не приїжджає, а Олена йому відповідає: “Бабуся відпочиває”. Відпочиває? Та я ночами не сплю, думаючи, як там мій хлопчик! Але я не здамся. Я заслужила повагу, а не роль няньки за викликом. Якщо вони хочуть бути родиною — нехай покажуть це.
Іноді я звинувачую себе: може, я занадто різкою була? Може, треба було стерпіти заради ІвасиАле я знаю, що якщо вони справді мене люблять, вони повернуться самостійно.
