— Будь ласка, доню, змилуйся наді мною, вже три дні як я не їла навіть шматочка хліба, і в мене не лишилося ані копійки — благала старушка продавчиню.
Морозний вітер проймав до кісток, обвиваючи старі вулиці міста, ніби нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями і щирими поглядами.
Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла літня жінка, обличчя якої було вкрите сіткою тонких зморшок — кожна з них розповідала історію болю, стійкості та втрачених надій. У руках вона міцно стискала потерту торбинку, наповнену порожніми пляшками, як останні уламки минулого життя. Її очі були вогкі, а сльози повільно котилися по щоках, ніби не поспішаючи зникнути в холодному повітрі.
— Прошу тебе, доню… — прошепотіла вона тремтячим голосом, мов листок на вітрі. — Три дні вже не куштувала хліба. Не маю ані копійки… навіть на шматочок.
Її слова зависли в повітрі, але за скляними дверима крамниці продавчиня лише байдуже похитала головою. Її погляд був холодним, ніби вирізаним з криги.
— Ну і що? — відповіла вона з роздратуванням. — Це пекарня, а не пункт прийому пляшок. Хіба не бачиш? На табличці ясно написано: пляшки здають у спеціальному місці, там і отримаєш гроші… на хліб, на їжу, на життя. Що ж я можу зробити?
Стара збентежилася. Вона не знала, що пункт прийому закривається о дванадцятій. Вона запізнилася. Запізнилася на ту крихту надії, яка могла б врятувати її від голоду. Колись вона й подумати не могла про збір пляшок. Вона була вчителькою, жінкою з освітою, з гідністю, яку не втратила навіть у найважчі дні. Але зараз… зараз вона стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.
— Ну що ж… — промовила продавчиня, трохи пом’якшивши тон, — спробуй завтра. Принеси пляшки раніше, тоді й поїси.
— Донечко, — благала жінка, — дай хоч чвертинку буханки… Заплачу завтра. Я від слабості… Більше не витримаю цього голоду.
Але в очах продавчині не було і іскри співчуття.
— Ні, — різко відрізала вона. — Я не займаюся благодійністю. Сама ледве зводяться кінці з кінцями. Кожен день приходять такі, як ти, — усіх не нагодуєш. Не заважай, черга стоїть.
Поряд стояв чоловік у темному пальті, занурений у свої думки. Він здавався далеким, ніби перебував у іншому світі — світі турбот, рішень, майбутнього. Продавчиня вмить перетворилася, ніби перед нею з’явився не просто покупець, а важливий гість.
— Доброго дня, Василю Івановичу! — вигукнула вона радісно. — Сьогодні привезли ваш улюблений хліб — з горіхами і сухофруктами. А пампушки свіжі, з абрикосами. Вишневі — з учорашніх, але теж смачні.
— Добрий день, — відповів він розсіяно. — Дайте хліб з горіхами і шість пампушок… вишневих.
— Чи може абрикосових? — запропонувала вона з посмішкою.
— Неважливо, — пробурмотів він. — Нехай буде абрикосових.
Доставши товсту гаманець, він вийняв велику купюру і мовчки передав їй. У цю мить його погляд випадково ковзнув убік… і зупинився. Він побачив стару жінку, яка стояла в тіні кіоску. Її обличчя здавалося йому знайомим. Надто знайомим. Але пам’ять наполегливо відмовлялася повертати спогади. Лише одна деталь спалахнула в його свідомості: велика брошка у вигляді старовинної квітки, приколота до її потертого жакету. У ній було щось особливе… щось рідне.
Чоловік сів у чорний автомобіль, поклав пакет із покупками на сидіння та поїхав. Його офіс був недалеко, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показухи. Василь Коваль, власник великої мережі магазинів побутової техніки, починав з нуля ще на початку 90-х, коли країна була на межі хаосу, і кожну гривню доводилося заробляти потом і кров’ю. Завдяки залізній волі, розуму та неймовірній працездатності він побудував імперію, не покладаючись на зв’язки чи покровителів.
Його дім — затишний котедж на околиці — був повний життя. Там жили його дружина Наталя, двоє дітей — Олег і Мар’яна — і незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вивів його з задуми.
— Василю, — сказала Наталя стурбовано, — дзвонили зі школи. Олег знову побився.
— Кохана, не знаю, чи зможу… — зітхнув він. — Сьогодні важливі переговори з постачальником. Без цього контракту можемо втратити мільйони.
— Але мені важко їхати самій, — прошепотіла вона. — Я вагітна, втомлена. Не хочу сама.
— Не їдь, — відповів він рішуче. — Обіцяю, знайду час. А Олег… отримає лекцію, якщо не почне себе поводити.
— Ти ніколи не вдома, — сказала вона сумно. — Приходиш, коли діти вже сплять, йдеш — коли ще не прокину
