Благородний зрадник — історія однієї ілюзії
Ми зустрілися у той час, коли кожне кохання здається долею. Віктор був незграбним, худим хлопцем з гітарою за плечима й пом’ятим зошитом у руках, де нерівним почерком були написані його вірші. Він чекав мене під під’їздом після школи, роблячи вигляд, ніби опинився тут випадково, і завжди посміхався по-дитячому щиро.
— Наталю, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.
Я слухала. Хоч голос у нього брав фальшиві ноти, а вірші були приторно солодкими. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.
Після школи нас розкидало: я вступила до педуніверситету у Львові, він — до технічного у Києві. Але Віктор продовжував писати. Інтере дзвонив на вахту в гуртожиток, іноді надсилав пом’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя руда». Він приїжджав до мене на пересадках, витрачав останні гроші, щоб побути разом хоч один вечір.
Пам’ятаю, як одного разу я злягла з температурою, і він опинився під вікнами з термосом і таблетками о третій ночі. Шепотів крізь шибку: «Я ж казав, без мене тобі не впоратися». А я стояла в ковдрі й плакала від щастя.
Після університету Віктор зробив мені пропозицію — просто, без кілець і квітів, на тій самій лавці у парку, де ми вперше поцілувалися:
— Виходь за мене, Наталю, — сказав він, і очі в нього були такі самі, як у сімнадцять.
— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним чоловіком у костюмі, — усміхнулася я.
— Клянусь урочисто!
Ми збиралися переїхати до Одеси, але Вікторова мати важко захворіла. Залишилися в рідному Вінницькому районі. Він пішов працювати в магазин електроніки, я — у сільську школу. Усе було тимчасовим. Як ми думали. Але тимчасове стало постійним.
Ми знімали занедбану однушку, пили дешеву каву, влаштовували «вечори танців» на старому килимі під музику з магнітофону. Коли Віктора вперше преміювали, він повів мене до ресторану, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплатню. «Зате красиво», — сказав він, цілуючи мої пальці.
Потім померла свекруха. Нам дісталася простора квартира, і ми вирішили завести дитину. Віктор мріяв про руду донечку, таку, як я. Але народився син. Він прожив усього 32 дні.
І після цього все пішло шкереберть.
Ми не вміли разом переживати біль. Звикли жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А горе загнало нас у різні кути. Він пішов у роботу, я — у депресію. Коли змогла піднятися, пішла зі школи — не могла дивитися на чужих дітей.
Через пару років Віктора підвищили, але йому й цього стало мало. Звільнився, вирішив відкривати свою справу. Сказав: «Знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». Він не помилився. Через рік у нас була машина, гардероб на сезон, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.
Але разом із грошима пішла близькість. Ми майже не розмовляли. Я намагалася — готувала його улюблене, запрошувала до театру, планувала сімейні зустрічі. Він лише відмахувався: «Потім». А потім не наставало.
Мати все частіше казала: «Наталю, без дитини сім’я неповна. Ризикуй, не чекай, потім буде пізно». Я хотіла. Я була готова. Але Віктор відводив очі. На мої спроби завести розмову він казав коротке «ні» і замикався.
— Минуло шість років, — сказала я одного разу, — може, вже час?
Він різко відклав виделку:
— Годі.
Я збентежилася:
— Чому? Ми ж сім’я…
— Ні, Наталю. Не треба.
Він пішов із-за столу. А я залишилася в тій гарній кухні, з дорогою посудою і відчуттям порожнечі.
Тоді з’явився Олег. Його Віктор привів сам — як партнера. Статний, чемний, з гарними манерами. Запрошував на виставки, знав імена художників, слухав. Одного разу, не дивлячись, подав мені каталог із Малевичем.
— Віктор сказав, ви обожнюєте Малевича.
— Він переплутав, — усміхнулася я. — Я люблю Матісса.
Олег посміхнувся:
— Тоді обговоримо Матісса. За кавою?
Я не відреагувала. Але Олег не здавався. Квитки в театр, квіти, розмови. Я вирішила поговорити з Віктором:
— Слухай, Олег запрошує мене на виставку. Він поводиться як…
— Сходи, — перебив він. — Тобі ж нудно.
— Ти чуєш, що кажеш?
— Він хороша людина, Наталю. І ти йому подобаєшся.
Я остовпіла. Він дивився на мене без краплі болю. Спокійно. Ніби готував цей момент.
— У тебе є хтось, так?
— Так. Але я не хочу, щоб ти страждала. Я просто хотів, щоб ти не залишилася сама.
Я засміялася. Гірко. Майже боляче:
— Тобто ти підштовхував мене до нього, щоб потім самому не почуватися зрадником?
Він замовчав. Телефон завибрував. Він глянув на екран — іВіктор пішов, залишивши за собою тільки ехо обіцянок, які колись здавалися вічними.
