Шляхетний зрадник — історія однієї ілюзії
Ми зустрілися тоді, коли кожне кохання здається долею. Вітя був незграбним, струнким хлопцем з гітарою за спиною та зім’ятим зошитом у руках, де кривуліми рядками були виведені його вірші. Він чекав на мене біля під’їзду після школи, вдаючи, що опинився тут випадково, і завжди посміхався по-дитячі щиро.
— Оленко, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.
Я слухала. Хоч його голос брав фальшиві ноти, а вірші були приторними до болю. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.
Після школи нас розкидало: я вступила до педагогічного у Львові, він — до технічного в Одесі. Та Вітя продовжував писати. Іногда дзвонив на вахту в гуртожиток, інколи надсилав зім’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя руда». Він приїжджав до мене пересідними поїздами, витрачав останні гроші, аби провести разом хоч один вечір.
Пам’ятаю, як одного разу я заслабла з температурою, а він опинився під вікном з термосом і таблетками о третій ночі. Шепотів крізь скло: «Я ж казав, без мене ти не впораєшся». А я стояла в ковдрі і плакала від щастя.
Після університету Вітя зробив мені пропозицію — просто, без кольє та квітів, на тій самій лавці в парку, де ми вперше поцілувались:
— Виходи за мене, Оленко, — сказав він, і очі в нього були такі самі, як у сімнадцять.
— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним чоловіком у костюмі, — засміялася я.
— Клянусь урочисто!
Ми збиралися поїхати до Києва, та Вітина мати тяжко захворіла. Залишилися в рідному Чернівецькому районі. Він пішов працювати в магазин електроніки, я — у сільську школу. Все було тимчасовим. Як нам здавалося. Але тимчасове стало вічним.
Ми знімали занедбану однушку, пили дешеву каву, влаштовували «вечори танців» на старому килимі під музику з магнітофона. Коли Вітю вперше преміювали, він повів мене до ресторану, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплату. «Зате красиво», — сказав він, цілуючи мої пальці.
Потім померла свекруха. Нам дісталася простора квартира, і ми вирішили завести дитину. Вітя мріяв про руду донечку, таку, як я. Але народився син. Він прожив усього 32 дні.
І після цього все пішло шкереберть.
Ми не вміли горювати разом. Звикли жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А біль загнав нас у різні кути. Він пішов у роботу, я — у депресію. Коли змогла піднятися, пішла зі школи — не могла бачити чужих дітей.
Через кілька років Вітю підвищили, але йому й цього стало замало. Звільнився, вирішив відкривати свою справу. Сказав: «Знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». ВінВін не помилявся, але його успіх став останнім каменем на могилі нашого кохання.
