Сині очі зі сну
Ярослав не знав ні материних обіймів, ні батькового голосу. В його пам’яті не було нічого, крім сирих, однакових коридорів та тихих кроків виховательок. Наче народився не від жінки, а просто в стінах київського дитбудинку. У інших дітей були уривки спогадів — колиска, запах духів, теплі долоні. У нього — лише холод пластмасових іграшок і дзюрчання води у мийці.
Але вночі все було інакше.
Уві сні до нього приходила жінка. Сідала поруч, обіймала, гладила по голові й тихо шепотіла щось добре. У неї були очі, як весняне небо після грози — чисті, блакитні, безмежно рідні. Він прокидався й довго лежав, вдивляючись у стелю, боячись пошевелитися, щоб не розігнати тепло цього сну. Весь наступний день він мовчав, але не був похмурим — ніби частка її ніжності лишалася з ним.
У реальності ж все було інакше. Кожного дня до дитбудинку приходили «гості» — майбутні батьки. Діти вдягали найкраще, вчили віршики, ліпили на обличчя натягнуті усмішки. Вони боролися за увагу, штовхалися, перебивали одне одного. А Ярослав стояв осторонь. Він не виступав, не посміхався, не благав погляду — він чекав. Не першого-ліпшого. А саме ту жінку з очима зі сну.
— Ярославе, ну посміхнися, ну будь ласка! — благала вихователька.
Але він лише уперто насуплював брови й відвертався. Він знав, що не піде з чужими. Він пізнає її — ту, що йому сниться.
Одного разу до дитбудинку приїхала делегація — на ювілей закладу. Камери, фотографи, купа незнайомих облич. Ярослав, як завжди, сів у дальньому кутку, щоб не заважали. Але погляд зачепив одну жінку. Високу, струнку, з короткою стрижкою і тією самою — до мурашок знайомою — посмішкою. А очі… ті самі! Йому перехопило подих.
І раптом — вона подивилася прямо на нього. Їхні погляди зустрілися, і він уперте в житті… усміхнувся.
Вихователька випустила чашку з рук. За шість років у дитбудинку Ярослав ніколи не посміхався. А тут — раптом, сам, щиро й по-справжньому.
Жінка підійшла. Сіла поруч. Він не відводив очей. Слухав, сміявся, розпитував. І не боявся. З нею було так, як у його снах — легко, безпечно, по-справжньому.
Потім вона почала приходити до нього. Без камер, без делегацій. Приносила книжки, разом гуляли подвір’ям, обговорювали хмари й міста, де вона побувала. А потім зникла. На цілий місяць. Ярослав не розпитував вихователів — боявся почути, що вона більше не повернеться.
Але вона повернулася. Прийшла у звичайній куртці, без макіяжу. І сказала:
— Ярославе, я прийшла забрати тебе додому. Ти будеш моїм сином.
Він не вірив. Думав, що сниться. Шпигав себе — боляче. Значить, правда. Він не вимовив ані слова, просто обійняв її. Довго. Мовчки. Так, як тільки він умів.
Пізніше вона познайомила його з чоловіком. Той був простим і добродушним, одразу прийняв хлопця як рідного. Разом вони почали життя з нуля. Перший торт у новій квартирі. Перша поїздка в ліс. Перший вечір, коли не треба було засинати під чужі кроки в коридорі.
Ярослав більше не повертався до дитбудинку. Тільки іноді, проходячи повз дзеркало, ловив себе на думці, що в його очах з’являвся той самий світ — блакитний, теплий, як у неї. Його нової мами. Справжньої.
