Бліскавка
Той брудний собака, що сидів біля нашого ворота, став для мене справжньою загадкою три тижні, а я вже розуміла, навіщо він зявився.
Все почалося в понеділок, коли я, Марія Петрівна, йшла до машини. Біля нашого двору, на старій залізній калитці, сидів кудлатий пес, таке вже важко було назвати породу. Його очі блищали, наче в них скривалися історії біль, надія, щось таке, ніби він щось важливе знає, а сказати не в змозі.
Ких! підстрибнула я, квакаючи, бо уже спізнювалася на роботу. Відходи звідси!
Пес лише трохи схилив голову, ніби вибачаючись за свою присутність. Ввечері він зявився знову.
Сергію, сказала я чоловікові, коли ми сідали за вечерю, у нас тут собака завівся біля воріт.
І що? не відводив він погляду від смартфону.
Не знаю, жалко якось. я мовчки дивилася на його очі.
Олю, тільки не починай! Ми ж домовились, жодних тварин. Роботи повні, часу нема, а вони тільки проблеми несуть. вимовив Сергій, піднімаючи чашку кави.
Я мовчала, а вночі мислили про ті очі.
Наступного ранку пес знову був на місці, тепер лежав калачиком під дощем, що мрякнув під озимою. Вовна промокла наскрізь.
Ти дурний, зітхнула я, ставлячи біля воріт миску з водою і залишки вчорашнього борщу. Іди додому, у тебе, напевно, є хата.
Він підняв голову, подивився вдячно, але їжу не підняв. Чекав, поки я підвезу його далі.
Тиждень пройшов так само ранок, той самий пес, я з їжею. Сергій бурчав, що я «запрошую бродячих», проте нічого не робив, мовляв, собака сам вже піде. Не пішов. Навпаки, почав підходити, коли я виходила, лише поглядом вітати, немов вартовий.
Мамо, можна його погладити? запитала восьмирічна Орися, побачивши його.
Ні! різко крикнула я. Він бездомний, брудний, можливо хворий.
Але в думках вже був інший сценарій.
Два тижні собака жив біля нашого ворота. Я вже звикла підносити йому їжу як можна пройти повз голодну істоту?
Послухай, а не годувати його? сказав Сергій, глянувши у вікно. Він уже освоївся, скоро до хати проситиметься.
Він не проситься, заперечила я. Він просто сидить.
Ага, сидить. А сусіди вже питаються, чи наш це пес. Олена Петрівна вчора натякнула, що, мовляв, чи щеплений він.
Олена Петрівна наша місцева балачка, завжди має коментар про все. Я відповіла: «Хай краще свій Мурзик полагодить».
Ань, я серйозно. Давай його якось вигнати. Або в притулок здамо.
У який притулок, Сергію?
У пятницю я затрималася на роботі квартальний звіт, дедлайн, бос на нерві. Приїхала додому вже після півночі, втомлена, лише про ліжко думала.
Залишила машину біля воріт, дістала ключі, спробувала ввійти у темряву.
Гроші, прикраси, телефон, пролунав тихий голос за спиною.
Я обернулася. Переді мною стояв чоловік у темній куртці, обличчя під каптуром, у руці щось блиснуло.
Швидко! скрикнув він. Гаманець діставай!
Мої руки задрижали. Сумка впала, вміст розсипався по підлозі.
Чого мимриш?! ступив він ближче. Кажу ж, все вивертай!
І раптом з темряви вискочив наш пес.
Він не гавкнув, не скиглив, а просто спритно стрибнув на грабіжника. Той впав, щось брязнуло ніж полетів убік. Пес навалився, притиснув його до землі, а потім низько, моторошно заревів.
Твою мать! кричав злодій, намагаючись вирватись. Забирай цю тварюку!
Я стояла в шоці, вухами дзвеніло.
Допоможіть! з криком крикнула я. Грабують!
У сусідніх будинках ввімкнули вікна. Пес не відпускав злодія, тримав його мёртво.
Що відбувається? вибіг Сергій у одних трусах і капцях. За ним Орися в піжамі.
Викличте поліцію! крикнула я.
Через десять хвилин приїхали поліцейські, забрали грабіжника, виявилося, його вже давно шукають. Декілька крадіжок у нашому районі, одну жінку навіть у лікарню відвезли.
Вам пощастило, сказав поліцейський, погладжуючи собаку. Якщо б не цей красень Породою, мабуть, вівчарка з сумішшю, дресована, команди знає.
Тобто він не бездомний? спитала я.
Трудно сказати. Може, загубився, а може, викинули. Зараз часто так: заводять цуценя, а коли воно виростає, вважають непотрібним.
Службовці поїхали, залишивши нас у дворі. Пес сидів поруч, уважно дивився.
Мамо, прошепотіла Орися, а можна я його погладжу? Він ж тебе врятував.
Я подивилася спочатку на доньку, потім на Сергія, потім на собаку.
Можна, тихо відповіла я.
Орися простягла руку, пес обнюхав її пальці і обережно лизнув долоню. Дівчинка захихикала.
Він добрий! Теплий! Мамо, залишимо його? Будь ласка! Він же нас захищатиме!
Сергій задумався.
Знаєш, можливо, це й до добра. Охорона не завадить, а він справді розумний.
Точно, кивнула я. Бачиш, як він реагував? Без гавкоту, без шуму, як справжній сторожовий пес.
Виходить, залишаємо?
Я сіла навпочіпки перед ним. Пес спокійно дивився, у його очах знову ця мудрість, а тепер і легке питання.
Ти хочеш залишитись? пошепки спитала я.
Він поклав морду на мої коліна, важку і теплу. І вперше за три тижні заскріпився.
Залишаєшся, вирішила я. А завтра придумаємо йому справжнє імя.
Пес зітхнув, ніби зрозумів кожне слово.
Вранці я прокинулась з відчуттям, що світ трохи змінився. На подвірї гуркотіла миска наш новий гість снідав.
Грім, сказала Орися, глянувши у вікно. Назвемо його Грім!
Чому Грім? спитав Сергій, підтягаючи сорочку.
Бо він, мов грім, зявився з нічного неба! І грабіжника вразив, як громою!
Я посміхнулася. Дитяча логіка, але в ній щось є.
Грім так Грім, погодилася я.
У будинку Грім поводився дуже делікатно. Не ліз у кімнати без запрошення, не чіпає речі, не жебракує біля столу. Ляг у передпокої на старий килимок, дрімав, одне око відкритим, стежив за всім.
Мамо, а він сумний, сказала Орися, сідаючи поруч. Дивись, які в нього сумні очі.
І дійсно, в його карих очах була нотка ностальгії ніби він сумував за колишнім життям, розуміючи, що дороги назад немає.
Йому потрібен час, сказала я. Щоб звикнути до нас, до нової хати.
Але в таємниці я хвилювалася: а що, якщо він втече? Шукатиме старих власників?
Першу ніч Грім провів у передпокої. Я кілька разів підходила, перевіряла, чи він на місці. Лежав, не ворушився, наче чекала.
Друга ніч те ж саме.
Третя ніч я вже не витримала.
Грім, тихо кликнула я. Іди сюди.
Він підвів голову, подивився запитливо.
Ну йди ж, повторила я, хлопнувши килимком біля ліжка.
Пес обережно підійшов, обнюхав запропоноване місце, поглянув на мене, ніби просив дозволу.
Лягай, дозволила я.
Він впав з таким полегшенням, ніби сто років носив важку ношу і нарешті залишив її.
Ти розумієш, що тепер наш? прошепотіла я в темряві. Ми тебе не кинемо.
Грім тихо зітхнув.
Мамо, Грім зник! закричала Орися вранці, бігаючи на кухню.
Серце моє зупинилося. Він справді втік?
Де він? я вигукнула, викидаючися на двор. Калитка була зачинена, паркан високий перескочити нелегко. Але собаки ніде не було видно.
Грім! кликала я. Грім, де ти?
Ніхто не відповідав.
Може, під ґанком? припустив Сергій. Чи в сараї?
Обшукали все. Порожньо.
Я вже готувалась вірити в найгірше, коли почула тихе скиглення під землею.
Льох! вигадала я.
У нашому будинку був невеличкий льох, куди зберігають зерно на зиму. Двері завжди тримали підкритими.
Спустилися сходами і замерзли.
Грім лежав у кутку на старій ковдрі, а навколо нього куйовдилися цуценята. Пять маленьких, сліпих.
Ой! вигукнула Орися. Мамо, це ж дівчинка! У неї діти!
Я сіла навпочіпки, не вірячи очам. Яка це Грім? Це ж Блискавка, і вона щойно стала мамою.
Але як? бурмотів Сергій. Ми ж її не помічали.
Густа шерсть, пояснила я, згадуючи. Вона весь час сиділа, не піднімалась, живіт був не великий, як у великих собак.
Тому вона не залишала нашого ділянку? здогадалася Орися.
Звичайно! я зрозуміла. Їй потрібне безпечне місце для малюків. Відчула, що час настав, і шукала його.
Нас шукала, завершив Сергій. Вона шукала нас.
Блискавка підвела голову, подивилася на нас втомленими, але щасливими очима. Тепер у нас не було туги, лише подяка і довіра.
Розумниця, прошепотіла я, обережно простягаючи руку. Яка ж ти розумниця.
Пес лизнув мої пальці, потім знову притиснув голову до малюків, що шукали молоко в її шерсті.
Мамо, тихо сказала Орися, тепер у нас буде велика сімя?
Я подивилась на чоловіка. Він лише розводив руками, ніби не знав, куди далі.
Сімя, погодилася я. Велика, дружна сімя.
Минуло три роки. Я стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи за двором. Орися, уже одинадцятирічна, ганялася по траві з двома підрослими псами. Блискавка лежала в тіні яблуні, благородно спостерігаючи за іграми своїх нащадків. Решту цуценят ми віддали в добрі руки, а Рекса і Діну залишили собі.
Як гадаєш, чи не багато у нас собак? спитав Сергій, обіймаючи мене за плечі.
А ти шкодуєш? я посміхнулась.
Ні краплі, відповів він.
Хоча три роки тому я готова була б вбити себе, якби хтось сказав, що в нашій хаті буде зграя.
Я притулилася до нього, згадуючи осінній вечір, коли все почалося. Страшно уявляти, що було б, якби не Блискавка.
Вона нас врятувала, тихо сказала я. Не лише від грабіжника, а й від самих себе.
Як це? запитав він.
Подумай. Орися стала відповідальнішою, доглядає собак, гуляє з ними. Ти більше не залишаєшся надто пізно на роботі, бо знаєш, що вдома чекає сімя. А я зрозуміла, що таке безумовне кохання.
Блискавка, ніби почувши, підвела голову і подивилася у вікно. У її карих очах більше не було туги, лише спокій іБлискавка, спокійно всміхаючись, вдивлялася у захід сонця, наче знайшовши в ньому нову надію для всіх, хто жив у цьому теплом будинку.
