**День, коли я зрозумів, що не завжди варто ховатися**
Клеопатра своєї особливої вини в цьому не бачила. Ну, не втрималася раз, рвонула за котом, смикнула повідець дужче, ніж треба, хазяйка впала. Але ж Клепа не зі зла — інстинкти…
Життя постійно вчило Сашу не лізти: «Не твоє, відійди вбік, бо здоровіше будеш». І Саша відходив. Матінка-природа на ньому відпочила: маленький, худенький, слабенький.
У школі його дражнили хлюпиком, а іноді били для профілактики. Друзів майже не було, лише один — Павлусь.
«Нічого, виросту, — думав тоді Саша, — і все минеться. Дорослі розумні. Дурних прізвиськ не дають і стусанів просто так не роздають».
Ох, як же він помилявся…
*****
Зі стусанами у дорослому житті справді було краще. Не прийнято у світі дорослих їх наліво-направо роздавати. Але з прізвиськами…
Як тільки Сашу не називали. І доходягою, і клопом, і мальком, і мишеням. Він, звісно, ображався, але от біда — відповісти достойно не вмів. Бо до невеликого Сашиного зросту додавалася величезна сором’язливість.
Ох, і заважала вона Саші. Навіть більше, ні� негарна зовнішність. Нові стосунки не складалися. Тому спілкувався він лише зі старим шкільним другом Павлусем та з мамою, поки та була жива.
Роки минали, Саша працював комірником у магазині й про особисте життя навіть не думав, хоча колектив був на дев’яносто відсотків жіночим.
Тільки от жінки дивилися на Сашу, як на «сина полку». Опікали, захищали, пригощали домашньою стравою. А як же? Він же «бідненький, маленький».
До того ж, до сорока Сашиних років залишився він круглим сиротою. От і жаліли його сердобольні жінки…
Так тривало до того дня, коли він зустрів Марічку. Марічка була жінкою з великої літери «Ж». Не помітити її було неможливо!
У ній поєдналися і високий зріст, і видатні достоїнства, і гучний голос. Вона була прекрасна!
Сашко безтямно закохався. Він боявся навіть підійти. Хто він для неї? Блоха, бліда міль, молекула! Але в життя своєрідне почуття гумору. І, керуючись ним, воно вирішило звести маленького, сором’язливого хлюпика і велику, гучну Марічку.
Спосіб для цього життя обрало досить банальний, але надійний. Скільки прикладів, коли рятівник закохується у врятованого? Багато! От і Марічці довелося одного разу врятувати Сашу…
Було це так. Саша стояв у черзі до каси. За касою сиділа прекрасна Марія. Саша блід, червонів, нервував, перекладав з руки в руку пакет кефіру.
Тут ззаду з’явилися два молодих недотепи з парою пляшок горілки, штовхнули плечем субтильного Сашу:
— Будеш за нами, дядьку. Поспішаємо, — кинув один.
У будь-який інший день Саша б їх мовчки пропустив, але не сьогодні. Адже на нього дивилася сама Марічка!
— Давайте, чоловіки, в чергу. У мене теж обід не гумовий, — пропищав він.
— Не пили! Сказали: будеш за нами, значить, за нами! — один із хлопців уже поставив свою пляшку на стрічку.
Другий для переконливості повернувся і легенько штовхнув Сашу в груди:
— Тримай дистанцію, дядьку!
Саша почервонів, відкрив було рота, але його випередили:
— В порядку черги! — гримнула Марія з-за каси. — І взагалі, молоді люди, давайте ваші документи! Може, я взагалі не маю права вам продавати спиртне!
Сашині кривдники занервували:
— Та годі вам, у нас вдома семеро по лавках, а ви — документи! — спробував пожартувати один.
— Слухайте, «молоді батьки», не морочте мені голову. Або підтвердьте своє повноліття, або йдіть додому до мами з татом, — наказала Марічка.
За спиною Марічки вже підбадьорився охоронець Петрович. Тому «молоді батьки», лаючись собі під ніс, вважали за краще відступити.
— От малолітки нахабні! — зло сказала Марічка.
А потім подивилася на Сашу і вже лагідно додала:
— Давай, Сашко, я тобі проб’ю. А то й справді поїсти не встигнеш. А тобі їсти треба, бо вже дуже ти худенький. Он навіть шпана дрібна на тебе нападає.
— Дякую… — пробурмотів Саша.
Йому хотілося провалитися крізь землю.
«Все, тепер у мене навіть слабкої надії нема, що Марічка на мене подивиться. Треба ж було так осоромитися. Пацанів злякався! Хоча звідки я знав, що вони пацани, он, здорові які!» — переживав Саша.
Але все виявилося зовсім навпаки.
З того дня Марічка почала ставитися до нього інакше. Усміхалася, кокетувала, обіди для нього з дому почала носити. Інші магазинні жінки відійшли вбік. Саша не уявляв, що Марічка для цього зробила. Тільки одного разу почув, як шепотілися жінки:
— Мишеня наше тепер Маріччин трофей.
— Та й добре, хай. Може, одружить його на собі, а там, дивись, і відгодує, як слід.
Сашу звання трофея не надто засмутило:
«Значить, я їй дорогий! — вирішив він. — Значить, вона мною дорожить. А там і до любові один крок. Поки моєю любов’ю обійдемося. На двох вистачить».
Ця думка підштовхнула Сашу до рішучих дій. І, наступивши на горло своїй сором’язливості, він таки запросив Марічку на побачення.
Та погодилася. Слово за слово, зустріч за зустріччю — зав’язався роман, а потім і весілля зіграли…
Тільки от сімейне життя Сашу розчарувало. Марія одразу призначила себе головою родини. І все б нічого, та тільки от цього самого голову Марія уявляла дуже своєрідно.
У її розумінні він мав не тільки все вирішувати й контролювати, але й мав повне право виховувати й карати.
Ох, скільки разів Сашкові перепадало від неї за найменшу провину. То люстру повісив не так, то підлогу погано протер, то тарілку за собою не помив…
Саша терпів. Він, незважаючи ні на що, любив свою рятівницю-Марію. І дуже хотів, щоб його теж любили. Сподівався, що все може бути інакше. От притруться вони й заживуть душа в душу.
Ілюзії, як і рештки любові, вибив із Саші один-єдиний стусан.
— Шкідник, хлюпик, доходяга! — лаялася Марія того вечора. — Ти хоч щось можеш зробити нормально? Мовчиш? А даремно! Ти мені краще розкажи, де мені другу таку чашку знайти?
Ця бабусина була, старовинна, моя улюблена. Рученята в тебе криві, посуд помити, й то не можеш! Ех, зла на тебе не вистачає…
Саша відповісти не встиг. Коли у Марії скінчилися слова, вона перейшла до діла! Рука в неї була важка.
Але зате, як тільки у Сашка прояснилося в голові, він зрозумів: «Пора розлучатися! Тусанів мені й у дитинстві вистачило!»
Зі скандалами й лайкою вони розлучилися. Саша в черговий раз розчарувався в людях і дав собі зарок ніколи більше не закохуватися…
Клеопатру життя теж било. Причому абсолютно незаслужено. Вона була диво, як гарна — чорна, довга, велика. Цілих дванадцять кілограмів щастя!
Тільки от чомусь нікому так багато щастя не було потрібно. Тому Клепа й кочувала з рук у руки…
Першому хазяїну не сподобався її зовнішній вигляд:
— Це якась перетакса, а може, супертакса! Коротше, некондиція. Не піде. Ніколи не мріяв про дворнягу.
Тому він дуже швидко сплавив Клепу своєму приятелю.
— Що за порода така? Такса-переросток? — пожартував той. — Здорова! Маманя з бассетом напевно згрішила. А гавкуча яка! От і добре, буде дачу сторожити.
Але сторожити в Клепи не вийшло. Так, голос басовитий, грізний. Але от тільки гавкала Клепа не тоді, коли бачила потенційних ворогів і розкрадачів хазяйського добра, а тоді, коли бог на душу покладе.
— Безтолкова ти собака, — лаяли її. — Пустобрешка! Жереш багато, охороняти не вмієш. Зате всі квіти витоптала й газон перекопала. Треба тобі іншого хазяїна шукати.
Насилу, але новий хазяїн знайшовся. Вірніше, хазяйка. Літня, у всіх відношеннях приємна, тільки дуже нерасторопна. Клепа поклялася собі, що вона буде хорошою собакою. Але знову не вийшло…
Клеопатра, правда, своєї особливої вини в цьому не бачила. Ну, не втрималася раз, рвонула за котом, смикнула повідець дужче, ніж треба, хазяйка впала.
Але ж Клепа не зі зла — інстинкти. І хазяйка відбулася легким переляком, слава богу. Хіба це привід розлучатися? Але люди — створіння незрозумілі.
— Не можу я з нею впоратися! — скаржилася комусь повалена хазяйка телефоном. — Мені життя дороге. Прилаштуй її кудись. А то на вулицю випущу.
І цей хтось, мабуть, постарався. У Клепи з’явилася сім’я. Справжня сім’я з трьох осіб: чоловік, жінка й дитина.
— Клеопатро, Андрійка не ображай! — наказав чоловік-хазяїн. — А то всиплю тобі по перше число.
Клепа й не збиралася ображати маленького чоловічка. Зате в того на собаку були свої плани:
— Будеш конячкою, — заявляв чотирирічний Андрійко й намагався осідлати Клепу.
Та виверталася й огризалася. Вона, звісно, велика, але на конячку явно не тягне.
Андрійко злився й ревів. Хазяйка-жінка сердилася й лаялася. Хазяїн-чоловік хапався за ремінь. Клепа ховалася. Тоді хазяїн-чоловік червонів, кричав і погрожував віддати Клепу до притулку…
Невідомо, чим би все це закінчилося, але одного разу до хазяїна-чоловіка прийшов друг. Клепа тоді вибралася з-під ліжка, щоб подивитися, кого там принесло.
Хазяйський друг виявився маленьким, худеньким чоловічком на ім’я Саша.
«Замориш якийсь, — подумала Клепа. — Мій-то набагато більший. Напевно, цей чоловічок теж некондиція, як і я».
— Привіт, сто років у тебе не був, Павлусю, — Саша обняв Клепиного хазяїна. — У тебе, дивлюся, чергове поповнення. Собаку завів? А я от із жінкою, нарешті, розлучився.
— Вітаю, давно пора! А я от із собакою цією хочу «розлучитися». Сто разів уже пожалкував, що завів, — зітхнув Павло. — Невихована, зла, на Андрійка гарчить, а почнеш лаяти — під ліжком ховається. Загалом, думаю віддати її.
— Ну чого ти? Навіщо ж одразу віддавати? — Саша зі співчуттям подивився на Клепу. — Невихована, кажеш. Так а ти її виховував? Лаяти й карати — це не виховання.
Її б до кінолога. Я, звісно, не собачник… Але мене от теж намагалися лайкою та стусанами перевиховати — не вийшло.
— Та який кінолог, Сашко? У мене на сім’ю часу не вистачає, працюю, як віл! Жінці теж не до цього…
Слухай, раз ти такий розумний, може, забереш до себе Клеопатру нашу? — придумав Павло. — Ти тепер самотній, вільний. От і виховуй скільки твоя душа забажає. А що? Робоча ідея. Всім добре: і нам, і Клепі, і тобі!
— Я б забрав, тільки чи піде. Вона ж до вас звикла, напевно? — Саша запитливо подивився на Клепу.
«А він мені точно подобається, — подумала та. — Розмірковує тверезо, ніяких дітей у нього, як я зрозуміла, нема, та й сам нестандартний. Значить, швидше за інших мене зрозуміє! Треба показати, що я за!»
І вона пару разів вильнула хвостом.
— Дивись-но, вона не проти! — зрадів Павло. — Будемо сподіватися, що ти з нею впораєшся. А там, дивись, на якомусь собачому майданчику долю свою зустрінеш.
— От цього не треба. Наївся, — відмахнувся Саша.
Увечері вони з Клеопатрою пішли додому вдвох…
Виявилося, що впоратися з Клепою набагато простіше, ніж із колишньою дружиною. Вона не шкодила, не кричала через дрібниці і вже, тим більше, не розпускала лапи.
Якщо чогось не розуміла з першого разу, то розуміла з другого. Крім того, вона любила Сашу! Він був для неї всім: другом, хазяїном, цілим світом.
Вони разом ходили до кінологічної школи, гуляли на майданчику, вчилися, грали, спілкувалися. І Саша був щасливий, що доля того вечора підштовхнула його провідати старого шкільного друга.
«Собаки точно кращі за людей, — думав Саша. — Клепа тому прямий доказ. Розумна, красива, слухняна. Ну, може, ще не зовсім слухняна, але це виправно».
Втім, так він думав недовго. Виявилося, що й серед людей трапляються чудові екземпляри: добрі, чуйні, чуйні.
Просто раніше Саша не знав, де вони водяться. А тепер виявив — на собачих майданчиках таких повно. З багатьма Саша познайомився завдяки Клепі. З деякими потоваришував.
І, чим чорт не жартує: може, настане день, і він знову закохається в якусь хазяйку шпіца чи дога. Звісно, не прямо зараз. Але Саша цього не виключає.
**Висновок для себе:** Не варто судити про всіх людей за кількома поганими прикладами. Іноді треба дати шанс і собі, і іншим — навіть якщо ти звик вважати себе «некондицією». А ще варто пам’ятати: справжня любов не б’є, а виховує терпінням.
