Боявся, що його повернуть назад…

Коли я вперше побачив його, він сидів у самому куті. Не гавкав, не простягав лапу, не наближався. Просто сидів, зануривши ніс у кут. Інші собаки скакали, вили, крутилися на місці, але він мовчав.
“Він у нас давно, сказала волонтерка. Восьмому році. Ще цуценям прийшов, і залишився. Двічі його забирали, але повертали. Один раз через день, другий через тиждень. Не прижився. Мовчазний. Не грається. Не радіє.”
Я стояв, стиснувши кулаки в кишенях, а то б затремтів.
“Як його звуть?”
“Спершу був Бобік. Потім Тішка. Тепер просто по картці Арчі. Хоча йому, здається, байдуже. Реагує тільки на шурхіт пакету з кормом.”
Не знаю, навіщо прийшов. Просто одного дня самотність стала нестерпною. Після маминої смерті квартира гуляла порожнечею. Жодного звуку, жодного руху. Тільки чайник зранку, тільки радіо на кухні. І тиша.
Друзі радили заведи когось. Хоча б рибок. Хоча б папугу. А я пішов у притулок.
І побачив його.
“Можна спробувати?” несміливо запитав.
Волонтерка мовчки кивнула. За десять хвилин ми стояли біля виходу: він на повідку, я з паперами в кишені. Ніхто не вірив, що це триватиме довго. Навіть я.
Він не тягнув повідок, не рвався вперед. Просто йшов поруч, ніби знав дорогу. На сходах спіткнувся, лапа зісковзнула. Я сказав: “Обережніше”, але він не зреагував ані поглядом, ані вушм. Тільки глибше вдихнув.
Вдома я постелив стару ковдру біля батареї. Вода, їжа в мисках. Він підійшов, понюхав, сів, подивився на мене, потім на двері. Довго. Наче перевіряв, чи замкнено.
Вночі я прокинувся від скрипу. Він лежав біля дверей, не спав. Голова на лапах, очі відкриті. Наче чекав, що його знову відвезуть.
“Арчі ти вдома. Усе гаразд, прошепотів я.”
Навіть не поворухнувся.
Так минули перші два тижні. Їв, гуляв, але мовчав. Жодного звуку. Завжди дивився у вічі. Наче питав: “Мені можна залишитися?”
Ніколи не залазив на диван. Навіть коли кликав, манив подушкою. Просто стояв поруч. Потім повертався до дверей і спав там.
“Це твій новий пес?” спитала сусідка Валіка, побачивши нас на вулиці. “Гарний але такий чужорідний.”
Я кивнув. Вона мала рацію він дійсно виглядав так, ніби не звідси. Не звідси прийшов і не хотів залишатися.
З рук не їв. Ласощі не брав. Тільки з миски, і тільки коли ніхто не дивився.
Я розмовляв з ним, як із людиною.
“Мамі снився пес. Але вона боялась привязуватися. Казала не переживе втрати. А тепер ось ти. Гадаю, ти б їй сподобався. Вона вміла ладнати з пораненими душами. Ус