Темрява вкрила невеличке містечко Жовкву, де в холодній самоті своєї хати Світлана сиділа, міцно стискаючи в руках стару світлину сина. Її душа розривалася між любов’ю до нього і палаючою ненавистю до тієї, хто, на її думку, вкрала її хлопчика. За вікном вив вітер, ніби повторюючи її внутрішню розпач.
Ганна відчувала себе самітною у цьому світі. З першого дня в Жовкві її чекали випробування. Свекруха Світлана зразу її не прийняла. Як можна було допустити, щоб дівчина з глухого села, вихована без матері, увійшла до їхньої поряднОчі Ганни поволі наповнювалися сльозами, коли вона згадувала, як її батько казав: “Дочко, вистояти — це перемога, якби ти вже не нудилася”.
