У тихе ранок у невеликому будинку на околиці Чернігова панувала звична тиша, яку так полюбляв Ярослав. М’яке світло пробивалося крізь фіранки, з кухні доносився аромат свіжо звареного кахлю, і в нього нарешті випала рідкісна хвилина посидіти з книжкою. Але сьогодні спокій порушували дивні звуки – незграбне шаркання, плюскіт і приглушене дитяче «чорт», ніби хтось підслухав це слово у дорослих.
Ярослав визирнув у коридор і завмер. Там був його онук, Максимко.
Маленький, із розкуйовдженою шевелюрою, у піжамі з малюнками літачків, він із серйозним виглядом намагався пройти коридором… у старих шкіряних черевиках, які самотньо стояли біля дверей. Черевиках, які Максимко називав «татові». Хоч тата, Олексія, вже давно не було поруч – він поїхав у довгу відрядження на півроку, залишивши сім’ю в очікуванні.
– Максимку, що ти робиш? – тихо запитав Ярослав, боячись зіпсувати цей тендітний момент.
Хлопчик не обернувся, уважно дивлячись на свої ноги.
– Хочу спробувати бути дорослим, – відповів він, роблячи обережний крок. Один черевик зісковзнув, Максимко невдоволено сопів, нахилився, поправив його.
Ярослав присів на лавочку біля стіни, відчуваючи, як серце стискається від ніжності. Він знав: зараз не можна втручатися. Іноді дітям треба дозволити приміряти щось чужé, щоб зрозуміти себе.
– Думаєш, дорослим легко? – запитав він після паузи, намагаючись не порушити зосередженість онука.
Максимко кивнув, не відриваючи очей від черевиків.
– Ну, ти й тато все знаєте. І вам ніхто не каже, що робити.
Ярослав мимоволі посміхнувся, але в цій усмішці була гіркота. Він згадав, як сам у дитинстві надів батькові чоботи – важкі, величезні, з потертою шкірою. Тоді йому здавалося, що, коли їх надіне, одразу стане сильнішим, вищим, майже невразливим. Але через пару кроків зрозумів, як незручно: пальці болталися, п’ята ковзала, кожен крок був боротьбою.
– А знаєш, – почав Ярослав, – у цих черевиках твій тато пішов на свою першу роботу. Вони старі, але він їх зберігав. Казав, що з них почалося його доросле життя.
Максимко завмер, дивлячись на черевики. Його очі, такі серйозні для семирічного хлопчика, сяяли від цікавості й чогось ще – ніби він намагався розгледіти в цих потертих шкіряних «велетнях» сліди батькової долі.
– Усе одно хочу в них пройти, – уперто сказав він. – Щоб теж почати.
– Тільки ненадовго, – м’яко відповів Ярослав. – А потім повертайся до своїх капців. Встигнеш ще стати дорослим.
Максимко кивнув і, хитаючись, зробив ще пару кроків. Його обличчя було напруженим, кожен крок – як маленький подвиг. У його рухах відчувалася рішучість, наче він ішов не коридором, а невидимим мостом у майбутнє.
Ярослав дивився на онука, і в грудях розливалося тепле, глибоке почуття. Бути дорослим – це не про черевики, не про строгий костюм і не про те, щоб знати відповіді на всі запитання. Це про те, як прокидатися вранці, навіть якщо всередині кричить залишитися в ліжку. Про те, як пробачати, навіть коли ніхто не просить. Про те, як захищати тих, кого любиш, навіть якщо серце стискається від страху.
Але все починається саме з цього – з маленького хлопчика, який надіває величезні батькові черевики і робить перший, незграбний крок у світ, який поки що завеликий для нього.
