Божий дар…
Ранок був сірий і тягнувся похмурим небом, хмари нависали низько, десь далеко лунали приглушені гуркоти грому. Насувалася гроза. Перша гроза цієї весни.
Зима нарешті відступила, та й весна не поспішала розгорнути свої крила. Досі було холодно, вітер шалено гнав залишки торішнього листя дорогою, здіймав пил і кружляв його дворами. Завзяті паростки зеленої трави тільки почали продиратись крізь тверду землю. Бруньки на деревах досі трималися закритими, ховаючи в собі обіцянку оновлення.
Природа завмерла у чеканні дощу. Тієї зими снігу було мало, завірюхи заміняли спокійний сон землі, і тепер вона жадібно чекала на дощ, який мав напоїти її і дати нові сили.
Гроза мала змити весь пил і втому минулих місяців, напоїти землю, щоб почалося справжнє весняне пробудження життя, щедре і квітуче, як молода жінка, що несе в собі любов і ніжність.
І все знову засяє: зелені луги, різнобарвні квіти, трепетне листя, солодкі плоди на деревах. Пташки весело защебечуть, візьмуться до гнізд серед молодого листя у квітучих садах. Життя триває.
Сашко, іди снідати! покликала Вікторія, Кава холоне.
З кухні линув запах кави і смаженої яєчні. Хотілося лежати. Вчорашня важка розмова, сльози, безсонна ніч, роздуми Підніматися не було снаги. Але треба життя не зупиняється.
Вікторія виглядала втомленою, очі червоні, під ними темні кола. Вона підставила Сашкові щоку для поцілунку, змусила себе усміхнутись.
Доброго ранку, любий! Здається, буде гроза. Боже, як хочеться дощу! Коли вже справжня весна настане? Послухай, коханий, прийшли мені на думку рядки…
Я жду весни мов спасіння,
Від холоду, смутку, дрімоти.
Весну чекаю як прояснення
Всіх життєвих турбот і турботи.
Мені бачиться: от-от настане,
Все стане легко і просто.
Мені віриться: тільки вона
Вирішить все найкраще, на щастя.
Щиріше,
Добріш.
Надійніше,
Вірніше.
Де ж ти, весно? Приходь скоріше!!
Сашко обійняв її худенькі плечі, поцілував у скорену голову з ніжними світлими пасмами, що пахнули степом і ромашкою. Серце стискалося від жалю. Бідна моя, рідна дівчинко, за що нам таке випробування? Трималися лише надією всі ці роки
А вчора знаний професор, остання їхня надія, відміряв кінець сподіванням:
Мені дуже прикро, але дітей у вас бути не може. Ваше, Сашко, перебування у Чорнобилі наклало відбиток на здоровя. На жаль, медицина безсила. Я щиро шкодую.
Вікторія рішуче витерла сльози, струснула волоссям.
Сашку, я все обдумала. Ми маємо взяти дитину з дитячого будинку. Скільки там нещасних дітей! Візьмемо хлопчика, виростимо його, буде у нас син Назарчик. Ти згоден? Ми так чекали цього, так довго…
Сльози градом сипались з її очей. Сашко обіймав її, і сам ледве стримував сльози.
Звісно, згоден! Не плач, рідна, не плач.
У цей момент небо розірвав гучний громовий розкат. Здавалося, дім задрижить. І з неба ринув потік наче сам Господь відкрив шлюзи!
Довгоочікуваний дощ лив стіною, зразу стало темно, мов уночі, грім та блискавиці ніби панували просто над дахом. Сашко з Вікторією, пригорнувшись, стояли біля вікна, крізь віконце долітав запах навісного весняного дощу й холодні краплі.
Темна пелена, що вкривала душі, поступово танула, змивалася цим першим весняним дощем. Хотілося, щоб дощ ніколи не припинявся. Весняний дощ символ відродження та життя!
Через кілька днів вони стояли перед дверима дитбудинку в Полтаві. Призначили зустріч обирати сина, Назарчика, якого вже полюбили, ще не побачивши. Любили цією самою великою любовю, що тримала серця всі ці роки любовю очікування.
Серця тремтіли, подих перехоплювало. Сашко натис на дзвінок. Двері відчинились, їх уже чекали.
Ще кілька днів тому була розмова з директоркою. Зараз їх повели знайомитись з дітьми. В першій кімнаті їхню увагу привернула дівчинка сиділа у вологих повзуночках на мокрій клейонці. Брудна сорочечка, сльози на щоках, величезні голубі очі дивились сумно на дорослих.
Від тієї дитини тягнуло відчаєм і покинутістю. Ось він, притулок для покинутих!
В іншій кімнаті в ліжечках лежали немовлята, акуратно одягнені, доглянуті. Сестра знайомила, розповідала вік, коротко про батьків. Їх витягували, як на ринку, промайнуло в Сашка в голові.
Сашку, ходімо назад до тієї сумної дівчинки, прошепотіла Вікторія, Сашко стиснув її плече.
Сестричко, покажіть нам дівчинку з першої кімнати, ту блакитнооку.
Але ж ви хотіли хлопчика! Та дівчинка тобі ж не підходить, ми її не готували для показу.
Хочемо подивитись. Хоч раз ще.
Сестра розгублено замовкла, але повела їх назад.
Зачекайте тут, я покличу Анну Петрівну.
Вікторія пригорнулась до Сашкового плеча.
Давай візьмемо цю дівчинку. Мені серце защеміло, як я її побачила.
І мені. Вона дуже схожа на тебе: і очі, і волосся. І така нещасна
Підійшли сестра й директорка. Анна Петрівна виглядала стурбовано.
Ви обрали не найкращу дитину. Вона не для вас.
Чому? Вона схожа на Віку! Сашко цілеспрямовано рушив у кімнату.
Дитину вже встигли вмити, переодягнути, прибрати підкладку. На личку зявилося більше румянцю, очі ожили. Дівчинка усміхнулась, простягнула руки хотіла встати. Вікторія схопила Сашка за руку, побачивши, що її маленькі ступні були повернені назад. Сашко, не вагаючись, підняв дівчинку на руки. Дитя притулилось до його щоки. Сльози навернулися на очі, Вікторія заридала на плечі.
Ходімо до мене, сказала Анна Петрівна, Сестра, заберіть Марічку.
І вона впевнено вела їх у кабінет. Виявилося, що дівчинка небажана, багато дітей у родині, народилась у віддаленому селі на Поліссі, мала ваду ніг.
Батько відмовився, казав, що грошей на операцію немає, а ростити каліку він не хоче.
Так Марічка опинилась у дитбудинку.
Тепер вирішуйте самі, чи осилите таку дитину. Грошей і терпіння треба немало. Я дам вам місяць на роздуми. Якщо повернетесь добре, ні краще не травмуйте її даремно.
Минав місяць. Вікторія та Сашко з першого дня вирішили Марічку заберуть. Консультації у харківського професора підтвердили: кілька складних операцій і дівчинка бігатиме. Навіть шрами ледве лишаться.
Сашко прорахував, чи вистачить їм коштів. Доведеться продати нову машину й недобудований будинок. Поживуть у однокімнатній квартирі усе надолужать, аби лиш донечка була здорова.
Дочекалися відведеного часу. Удруге завітали у знайомі двері. Серце калатало, в руках букет півоній, у Віки подарунки для вихованців. Директорка стримано усміхається, очі вологі ще одне нещасне дитя знайде сімю!
Пішли до дитячих кімнат. Марічка виросла: щічки рожеві, кучеряве світле волосся, вже щебече щось, усміхається. Тягнеться до Сашка, обнімає за шию, ловить мамині долоні.
Провели день у дитбудинку, слухали настанови медиків. Але до офіційного оформлення справа ще не дійшла. Прийом оформили в суді, батьків позбавили прав; забрати назад більше не могли.
Марічку привезли додому. Вікторія залишила роботу, вся у дочці. Почали готуватися до першої операції у Львові. Провели місяць у клініці Марічка вже сама їсть кашку ложкою, імітує котика, бодає козу. На ніжки поки боляче дивитися. На вулицю виносять у штанцях, ходить непевно, перевалюється як каченя.
Зате розумна, жвава, говорить рано, всіх навколо знає, з усіма вітається. Найбільше любить Сашка мій татко, кличе його так і мама. А татко дочки душі не чає, Марічка сонце у вікні.
За рік почали нові операції возили в Київ. Дитина мужньо терпить, а батьки ночами не зімкнуть очей біля ліжка. Але ось і тріумф: ніжки, як у всіх дівчат.
В пять років Марічку віддали у садочок. Звернули увагу, гарно малює, порадили художню школу. В шестирічному віці вступила до мистецької її картини все частіше зявлялись на дитячих виставках: яскраві пейзажі, життєрадісні сюжети радували глядачів, дивував і її юний вік. Талант безперечно!
В сім пішла до школи. З перших днів стала лідеркою класу. Відмінниця, весела, активна, артистична дівчинка. Відвідує танцювальний гурток, з нею завжди друзі, сміх і радість. Батьки горді своєю Марічкою, на зборах про неї тільки добре. І ніхто не здогадується, скільки випробувань випало їй і тим, хто полюбив її і виховав.
Господь не залишив Вікторії та Сашка без свого благословення. З появою Марічки удача прийшла і в їхній дім. Бізнес Сашка став на ноги, вони змогли здійснити мрію переїхали до Львова, купили хорошу квартиру, віддали Марічку у престижну гімназію.
Нині Марічка учениця шостого класу, відмінниця, відвідує мистецьку школу, красуня з блакитними очима і світлою косою. Добра, лагідна, улюблениця всіх. Божий дар так про неї кажуть.
І в цій історії благословення усвідомлення: справжня родина не та, що народжує, а та, що вміє полюбити і подарувати життя щастям, навіть не своїй кровинці. Господній дар любов, яку даруємо одне одному, і яка повертається до нас сторицею.
