Божий дар…
Ранок видався похмурим, важкі хмари низько сунулися над Дніпром, десь далеко лунали глухі гуркоти грому. Насувалась гроза. Перша весняна гроза.
Зима вже пішла, проте й весна не поспішала вступати у свої права. Все ще було прохолодно, поривчастий вітер піднімав минулорічне листя і кружляв пилом вулицями. Квола травинка пробивалася крізь зачерствілу землю. Бруньки на деревах чекали слушного часу.
Природа мліла в очікуванні дощу. Зима цього року була малосніжною, вітряною, холодною. Земля не встигла відпочити, набратися вологи, не відлежалась під білим покривалом і зараз з нетерпінням чекала цілющої грози.
Гроза принесе довгоочікувану вологу, напоїть землю щедрим дощем, змиє пил та втому, покличе до відродження. І ось тоді почнеться справжня весна пишна, цвітуча, як молода жінка, наповнена любов’ю та ніжністю.
Тоді земля подарує ніжно-зелену траву, кольорові квіти, тендітне листя, солодкі плоди на деревах. Защебечуть радісно пташки, почнуть вити гнізда серед молодих садів. Життя триває.
Сашку, ходи снідати! покликала Вікторія. Кава вистигне.
З кухні тягнувся аромат яєчні та кави. Потрібно вставати. Після вчорашньої важкої розмови, Вікиних сліз, безсонної ночі, думати про ранок не хотілося.
Але треба життя триває.
Віка теж виглядала втомленою: очі набряклі, під ними темні круги. Вона підставила йому бліденьку щічку для поцілунку й криво всміхнулась.
Доброго ранку, любий! Схоже, гроза буде. Господи, як же хочеться дощу! Коли вже весна справжня прийде? От послухай, згадався вірш:
Я весну чекаю, як визволення
Від зимової стужі, холоднечі.
Весну чекаю, як роз’яснення
Всієї житейської плутанини.
Здається, от прийде вона,
І все стане ясніше.
І лише вона одна
Зробить усе кращим,
Відвертішим,
Простішим,
Надійнішим,
Вірним.
Де ж ти, весна? Скоріше появись!
Сашко обняв її за худенькі плечі, поцілував у світлу голову, що схилилася від журби. Волосся пахло полем і ромашками. Серце стиснулося від жалю. Моя бідненька, кохана дівчино, ну за що нам таке випробування? Бодай жила надія, нею й трималися всі ці роки.
А вчора відомий професор, остання наша надія, остаточно зруйнував сподівання.
Дуже шкода, але дітей у вас бути не може. Ваше, Сашко, перебування в Чорнобилі зробило своє. На жаль, медицина тут безсила. Я нічого не можу вдіяти.
Віка рішуче стерла сльози, тряхнула русявим волоссям.
Сашку, я все обміркувала. Ми маємо взяти дитину з притулку. Столько малечі сирітської там. Візьмемо хлопчика, виростимо його, буде наш синочок. Погоджуєшся? Ми так довго чекали так довго сльози градом скотилися з її очей. Сашко обійняв її і сам не стримав сліз.
Авжеж, згоден! Не плач, моя рідна, не плач.
І тут чогось прогримів грім. Здалося, що хата аж здригнулася. І хлинула злива. Розчахнулися небесні хлябі! Нарешті Господь почув наші молитви!
Довгожданий дощ полив, як з відра. Одразу стемніло, неначе ніч. Грім гудів, блискавки немов прорізали небо над дахом. Сашко з Вікою стояли обійнявшись біля вікна, у відкриту кватирку влітали холодні краплі і свіжий запах дощу.
Ті темні хмари, що ще недавно нависали над душею, танули, розчинялися у весняному дощі. Хотілося, щоб дощ ішов довше. Весняний дощ символ життя, його відродження та розквіту!
Через кілька днів вони стояли вже перед дверима дитячого будинку. Призначили їм зустріч йшли за долгожданим синком, Васьком, Васильчиком. Уже любили його душею, ще до знайомства любов копилася за довгі роки чекання.
Серця калатали, перехоплювало подих. Сашко натиснув на дзвінок. Двері відчинили, вже чекали.
Інтервю з директоркою провели заздалегідь, тепер їм показували дітей, з-поміж яких міг бути їхній син. У першій кімнаті одразу побачили дівчинку вона сиділа на вогкій клейонці в мокрих повзунках.
Брудна сорочинка, засохлі сльози під носиком, великі блакитні очі, що дивилися сумно на дорослих. Занедбаність і непотрібність ніби застигла в кожному погляді. Ось він дитбудинок. Притулок покинутих, незахищених діточок.
Перейшли у наступну кімнату. По ліжках лежали і сиділи малюки. Супроводжуюча сестра показувала і коротко розповідала про кожного, їхній вік і історію. Дітки були доглянуті, на чистих простирадлах.
Дітей піднімали, показували як на базарі, подумав Сашко. А ми, як покупці. Ще бракує спитати скільки за кіло.
Сашку, давай повернемось до тієї дівчинки, шепнула Віка. Сашко стиснув її плече.
Сестричко, можна подивитися ще раз на дівчинку з першої кімнати, ту блакитнооку?
Але ж ви хлопчика хотіли! Та дівчинка не для показу, ми її не готували.
Повернімося, хочемо ще раз подивитися.
Медсестра розгубилася, але мовчки повела назад.
Я покличу Ганну Петрівну. Зачекайте тут, вказала на стільці.
Віка пригорнулася до Сашка.
Сашку, давай візьмемо ту дівчинку, мені щось в серці йокнуло, коли побачила.
І мені теж. Вона на тебе схожа. Очі, волосся. І така нещасна!
Підвели медсестра з директоркою. Ганна Петрівна хвилювалася.
Ви обрали нещасливу дитину. Вона вам не підходить.
Чому? Вона мені нагадує Віку! Подивіться самі!
Сашко рішуче зайшов у кімнату дівчинки.
Дитину вже встигли вмити, переодягнути, клейонку прибрали. Очі стали веселіше, щічки порозовілі. Побачивши їх біля свого ліжечка, вона заусміхалась, на щічках зявились ямочки.
Дівчинка потягнула до них рученьки й спробувала підвестися. Віка стисло схопила Сашка за долоню. У дівчинки ступні були повернуті назад. Сашко одразу підхопив малу на руки, вона притислася мокрим носиком до його обличчя, затихла.
На очах у всіх блищали сльози. Ганна Петрівна відвернулася, витираючи очі.
Прошу до кабінету. Сестро, заберіть Марічку, і повела вперед. Сашко завзято тримав Віку за руку.
Дівчинка Марічка народилась у багатодітній, небагатій родині десь на Поліссі. Схоже, на неї не чекали дівчинка мала вроджені вади. Ніжки були покручені, ступні викривлені.
Коли її показали батькам, батько відразу відмовився забирати додому. На вмовляння лікарів він відповідав немає грошей на операції, не буде годувати в родині каліку, і так ледве переживають усіма.
Ось так Марічка й потрапила до дитячого будинку.
Тепер вирішуйте, чи потрібна вам така дитина. Є шанс зробити її повноцінною, проте це величезна праця, значні кошти, велике терпіння і безмежна любов. Не спішіть, добре подумайте, проконсультуйтеся. Дам вам адресу професора, що оглядав дівчинку. Він вам усе розкаже, що потрібно чекати. Даю місяць на роздуми. Не варто приходити більше діти дуже швидко звикають до дорослих. А якщо передумаєте
Минув місяць. Сашко з Вікою ще з першого дня вирішили Марічка буде їхньою дочкою. Консультація з київським професором підтвердила багаторазові операції все виправлять, і навіть шрамів не залишиться. Марічка бігатиме, як усі діти. Сашко прикинув, чи вистачить гривень на це. Вистачить, якщо продати нову іномарку й відкласти будівництво дому.
Поки що житимуть у однокімнатній квартирі, далі Господь дасть ще заробити, головне щоб дитина була здорова. Чекали з нетерпінням завершення терміну, що визначила директорка.
Ось вони знову перед знайомими дверима. Серце калатає. Сашко стискає букет півоній, Віка велику сумку гостинців. У Ганни Петрівни тремтить голос, очі вологі. Яке щастя ще одне сирітське серце знайде сім’ю.
Всі разом йдуть до дитячих кімнат. Марічка підросла, легкі кучері завиваються, щічки рожевіють, дитя сміється. Марічка вже щось белькоче, усміхається. Сашко бере її на руки, вона обіймає шийку й тулиться всім тілом.
Йде на руки й до Віки. Всі обтирають сльози. День провели у дитбудинку, слухали поради лікарів і сестер як доглядати, чим годувати. Але формально дитину ще не віддали.
Попереду непросте усиновлення. За порадою Ганни Петрівни, відмову батьків вирішили оформити через суд. Їх позбавили батьківських прав назад дороги не було.
Нарешті привезли доню додому. Віка полишила роботу і всі турботи приділила дитині. Почали готувати Марічку до першої операції в Києві.
Місяць минув у лікарні, і ось вже показують таткові Сашкові, як Марічка сама тримає ложку, як кицька проситься на ручки, як козеня бодається. На ніжки ще страшно дивитися. На вулицю вивозять лише у довгих штанцях.
І ходить ще несміливо, перевалюється, мов каченятко. Проте вона бойка, цікава, усіх по іменах кличе, усім усміхається.
А найбільше любить Сашка. Мій татко так тепер його кличе. І Віка вже так каже. Мій татко душі не чує у Марічці, вона його сонце й радість.
Минув рік знову операції. Скільки страждань перенесла маленька! Скільки терпіння і любові доклали батьки. Скільки ночей просиділа біля ліжка Віка. І ось, нарешті, перемога ніжки як у всіх дівчаток.
Можна й бігати, і стрибати. В пять років Марічку віддали у садок. Там помітили її талант до малювання, порадили розвивати. У шість вона вступила до художньої школи, її роботи частіше зявлялися на дитячих виставках. Яскраві пейзажі, життєрадісні сюжети привертали увагу глядачів, дивуючи віком маленької майстрині.
У сім років Марічка пішла до школи з перших днів стала лідеркою класу. Відмінниця, весела, жвава, дружелюбна дівчинка. Чудово малює, відвідує художню школу, танцює у гуртку.
Завжди у колі друзів, де вона там радість і сміх. Не соромно тепер і батькам приходити на збори всі вчителі хвалять. А ніхто й не здогадується, через які випробування пройшла ця дівчинка і її нові батьки.
Господь не забуває Сашка з Вікою. Відколи в них зявилася Марічка, удача не полишає родину. Маля зміцнило сімю і бізнес Сашка розвинувся. Це дало змогу втілити мрії переїхати у нову квартиру в Києві.
Там здали доню до престижної школи. Зараз Марічка вже у шостому класі, відмінниця, відвідує художню школу. Це гарна, блакитноока, зі світлою косою дівчинка. Лагідна й доброзичлива. Загальна улюблениця. Божий дар так усі кажуть.
