Божий дар
Ранок був сумний, важкі сірі хмари низько нависали над Києвом, десь у далечині чувся глухий гуркіт грому. Насувалась буря. Перша весняна гроза цього року. Зима скінчилася, але й весна не поспішала по-справжньому проявитись: залишалося ще холодно, вітер носив полем торішнє листя та пилюку, тягав їх із місця на місце. Обережно пробивалася крізь тверду, застиглу землю свіжа трава. Бруньки на деревах ще не поспішали розкриватися.
Природа чекала дощу. Цієї зими в Україну майже не було снігу багато вітру, холоду, а снігу замало. Земля не встигла добре відпочити, вологи не набралася, не відіспалась під білим укривалом і тепер з нетерпінням чекала грози.
Гроза принесе довгоочікувану вологу, напоїть поля щедрим дощем, омие від бруду та пилу, дасть життя. Лише тоді почнеться справжня весна щедра, барвиста, як молода, ніжна і любляча жінка.
Земля тоді даруватиме зелену траву й барвисті квіти, свіжі листочки і солодкі плоди на деревах. Радісно співатимуть птахи, почнуть вити гнізда серед молодого листя у квітучих садах. Життя триває.
Остапе, ходи снідати! покликала Ліля зі своєї маленької кухні. Кава вже охолоне.
З кухні линув аромат кави та смажених яєць. Треба вставати. Після вчорашньої виснажливої розмови, сліз Лілі, безсонної ночі та важких думок зовсім не хотілося починати день.
Та треба життя йде вперед.
Ліля теж виглядала втомленою: очі червоні, під ними тіні. Вона подала Остапу білу щічку для поцілунку і слабо посміхнулася.
Доброго ранку, любий! Здається, буде гроза. Боже, як хочеться дощу! Коли вже ця справжня весна прийде? От послухай, згадались мені вірші:
Я весну чекаю, як диво,
У надії на сонце і світ.
Нехай вона змиє усі мої сумніви ті,
І розплете вузли складних життів.
Здається мені, з весною прийде
Те, чого чекає душа,
Здається мені, що тільки вона
Зможе дати спокій і мрію,
Чесніше,
Простіше,
Надійніше,
Вірніше.
Де ж ти, весно? Стань уже скоріше!
Остап обійняв її худенькі плечі, поцілував у русу голову, яка схилилась у смутку. Волосся пахло полем і ромашками. Серце стискала жалість. Боже, за що ти караєш мою дорогу дівчину? Між тим, колись ще залишалась надія з нею й жили всі ці роки.
Та вчора знаменитий професор, остання надія, поставив крапку у їхніх сподіваннях.
Мені дуже шкода, говорив він. Але дітей у вас не буде. Ваше перебування у Чорнобилі, Остапе, не минуло безслідно. На жаль, медицина безсила. Шкодую, що нічим допомогти не можу.
Ліля рішуче витерла сльози, змахнула волосся рукою.
Остапе, я довго думала. Ми маємо взяти дитину з дитбудинку. Скільки нещасних малюків сидить там візьмемо хлопчика, виростимо, буде нам син. Ти згоден? Ми з тобою так довго чекали сина сльози лилися потоком. Остап обіймав її, теж не міг стримати сліз.
Звичайно, погоджуюсь! Не плач, рідна, не плач.
У цей момент прогримів такий сильний грім, що здалося весь будинок здригнувся. І почався справжній дощ. Небо розверзлося! Господь почув їхні молитви!
Довгоочікуваний дощ заливав усе навкруги. Потемніло, неначе ніч настала. Гуркотів грім, миготіла блискавка, ніби над самим дахом. Ліля з Остапом, обійнявшись, стояли біля відчиненого вікна: в кімнату вривалися свіжі краплі, запах дощу пянко бадьорив.
Чорна пелена, що огортала їхні серця, розтанула, змита першим весняним дощем. Хотілося лише одного хай дощ іде довше. Бо перший весняний дощ то символ оновлення, майбуття, розквіту.
Через кілька днів вони вже стояли перед дверима київського дитбудинку. Їм призначили зустріч. Вони прийшли обирати сина, довгоочікуваного хлопчика, Назарчика, Назарія. Уже любили його, хоч ще не бачили. Любили тією любовю, яка накопичувалась у душах роками очікування. Очікування щастя стати батьками, виховувати й навчати своє дитя.
Серця калатали, захоплювало подих. Остап натиснув дзвінок. Двері відчинили їх уже чекали.
Говорили з директоркою ще кілька днів тому, а тепер медсестра просто вела знайомитись з дітьми. В одній з перших кімнат одразу кинулась у вічі дівчинка, що сиділа у мокрих повзунках на прохолодній плівці. Немита сорочечка, під носиком застигла сопелька, величезні блакитні очі сумно дивились на дорослих. Самотність, закинутість, непотрібність віяв від того маляти. Болісно стислося серце ось він, сиротинець! Притулок покинутих.
В іншій кімнаті в ліжечках лежали немовлята. Сестра показувала їх, розповідала про кожного, про батьків. Всі чисті, акуратні.
Сестра ніжно витягувала дітей з ліжечок, показувала. Як на базарі, подумав Остап, а ми мов покупці. Лишається тільки поцікавитись ціною.
Остапе, давай повернемося до тієї нещасної дівчинки, пошепки попросила Ліля. Остап стиснув її плече.
Сестро, покажіть, будь ласка, ту дівчинку з блакитними очима з першої кімнати.
Але ж ви хотіли хлопчика! Вона не підходить, ми її не готували до зустрічі.
Хочемо ще раз глянути. Проведіть нас, будь ласка.
Медсестра розгубилася, але зробила по-своєму мовчки повела їх назад.
Я покличу пані Оксану, сказала. Зачекайте тут. Вказала на стільці.
Ліля міцно притулилася до плеча Остапа.
Остапе, давай візьмемо цю дівчинку. Серце йокнуло, коли побачила її.
І в мене так само. Вона схожа на тебе очі, волосся. І така нещасна!
Підійшли медсестра з директрисою. Пані Оксана турбувалася.
Ви вибрали складну дитину. Вона вам не підходить.
Чому? Вона нам до душі. Сама копія Лілі! Остап рішуче рушив у кімнату.
Дитини вже встигли помити, перевдягнути у сухе. Очі повеселішали, лиця порожевіли. Коли дорослі зупинились біля ліжечка, вона заусміхалася, щічки прикрасили ямочки. Витягла до них рученята і зробила спробу встати Ліля міцно стиснула руку Остапа: у дівчинки ніжки були повернуті назад.
Остап, не вагаючись, підняв її на руки. Маля пригорнулося носиком до його щоки і завмерло.
На очах сльози. Ліля заплакала, сховавши обличчя в його плече. Пані Оксана витерла сльозу.
Ходімо до мене, мовила вона суворо. Сестро, заберіть Марічку. Вона рішуче пройшла до кабінету. Остап і Ліля, міцно тримаючись руками, рушили за нею.
Дівчинка народилася у багатодітній родині на Поліссі. Небажану дитину намагалися віддати вона народилась із вадами. Ніжки перекручені, ступні деформовані. Батько навіть бачитись не захотів, а мати сказала, що грошей на лікування нема, а ростити каліку не хоче. Відправили дівчину у дитбудинок.
Тепер вирішуйте самі, чи потрібна вам така дитина. Шанс стати здоровою у Марічки є, але це величезний труд, витрати, і головне безмежне терпіння та любов. Не поспішайте, подумайте. Ось адреса професора, який оглядав дівчинку.
Розповість усе, що вас чекає. Даю вам місяць, щоб усе зважити. Дітям потім дуже боляче, коли їм відмовляють… пані Оксана зітхнула.
Місяць минув. Ліля і Остап ще в перший день вирішили: Марічку вони заберуть. Консультація з професором у Львові підтвердила: потребуватиме кількох операцій, та все можна виправити і навіть не лишиться шрамів. Остап прикинув, чи вистачить заощаджень вийшло, що вистачить, якщо продати автівку та трохи заощадити на будівництві будинку.
Поки поживуть у невеличкій квартирі аби лише Марічка одужала. З нетерпінням чекали призначеного дня.
Знову знайомі двері дитбудинку. Серце завмирає. Остап стиснув в руках букет півоній, Ліля пакет із гостинцями для дітей. У пані Оксани на очах сльози: ще одна нещасна дитина матиме родину!
Пішли до дитячих кімнат. Он Марічка…
Вона підросла світлі кучерики, румяні щічки, вустечка у посмішці. Дівча вже щось щебече, усміхається. Остап взяв її на руки, вона пригорнулась і обійняла шию маленькими рученятами.
Пішла і до Лілі. В обох очі на мокрому місці. Цілий день слухали поради виховательок, як доглядати, що годувати. Дитину поки не віддали: треба було пройти всі формальності.
За порадою пані Оксани, статус батьків Марічки оформили через суд. Їх позбавили батьківських прав тепер назад вже було не повернути.
Нарешті Марічку привезли додому. Ліля залишила роботу, цілком віддалася турботам. Готували її до першої операції у львівській клініці.
Місяць лікарні, і вже показує тато Остапу, як Марічка сама їсть кашку, як каже «няв» котик, як «бе» коза. Ніжки поки ховають під довгими штанцями, на вулиці дівчинку везуть у візочку. Ходити Марічці непросто перевалюється, мов каченя. Проте вона жвава, балакуча, всіх знає, зі всіма вітається.
Найбільше любить тата. Каже: «Мій татусь». Ліля й собі так. А Остап світло у віконці, сонечко її.
За рік узялись за чергові операції. Ще не раз їздили до Львова. Скільки страждань витерпіла дитина! Скільки безсонних ночей провели батьки біля ліжка доні у палаті. Та ось і тріумф ніжки, як у всіх дітей. Може бігати, стрибати. В пять років Марічку віддали у садочок. Там помітили, що дівчинка гарно малює порадили розвивати це.
У шість вступ до художньої школи. Її роботи часто прикрашають виставки: барвисті пейзажі, життєрадісні сюжети дивують відвідувачів, особливо враховуючи її вік. Безсумнівний талант.
У сім пішла до школи одразу стала лідеркою класу. Відмінниця, весела, творча, має друзів, відвідує художню школу, гурток танців. Усюди, де вона сміх, радість. Батьки пишаються дочкою. Ніхто й не здогадується, що пережила ця дитина і її прийомні тато й мама, ті, хто ростить її з любовю та турботою.
Господь не залишив Остапа з Лілею і поза увагою: із появою Марічки чудеса почали траплятися і в їхній долі. Бізнес Остапа почав розвиватися, зявились можливості: переїхали до Львова, купили гарну квартиру, дочку віддали до престижної гімназії.
Тепер Марічка вже у шостому класі, як і раніше відмінниця, відвідує художню школу. Усміхнена, із блакитними очима та пишною косою, вона стала улюбленицею всіх. Ласкава й щира, справжній Божий дар так кажуть знайомі.
А життя навчає: любов то найбільший дар, який ми можемо дати і отримати. Щастя народжується не з крові, а з великого серця, терпіння й доброти. І кожен новий дощ, і кожна весна то надія, що все в цьому світі можливо.
