Двері зради
Після тримісячної вахти Тарас Шевченко, стомлений, але з почуттям виконаного обов’язку, повертався додому в рідний Чернігів. День був похмурий, але в душі Тараса сяяло сонце: у руках він стискав зарплату, мріючи, як зрадіє його дружина — горда й запальна Оксана. Нещодавно вони придбали двокімнатну квартиру у панельній хрущовці на околиці міста. Власними руками він вирівняв стіни, натягнув стелі, поклав плитку, підключив техніку. Залишилося лише одне — облаштувати житло, як того хотіла вона:
— Тарасику, я не потерплю недбалість. Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Марічки й Петра! Все — на найвищому рівні!
Він кивав, погоджувався, їхав на зміну, працював до виснаги, лише б Оксана пишалася ним. Тужив у холодному вагончику на буровій — ні тепла, ні рідного обличчя, ні запаху кави зранку. Лише голос по телефону, частіше — капризний, вимогливий.
На вокзалі він затримався біля кіоску з квітами. Перебирав троянди, вибираючи найсвіжіші. Взяв величезний червоний букет і сів у таксі. За кілька хвилин стояв перед під’їздом, серце билося часто. Піднявся на четвертий поверх легко — радість переповнювала. Хотів вставити ключ, та передумав. Усміхнувся, подзвонив.
Тиша. Він уже простягнув руку до кишені, коли двері розчинилися. На порозі — незнайомець у його власному халаті. Високий, дужкастий, з оголеним торсом і зухвалим поглядом.
— Ти хто взагалі? Не туди потрапив, дядьку? — огризнувся незнайомець.
Світ захитався. Тарас застиг, ніби вкопаний. Рука з букетом опустилася.
— Мабуть, не лише дверима помилився…
Двері з грюком зачинилися. Він стояв, наче паралізований. Серце билося у скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв по ночах, плитка, яку витирав до блиску, кухня, куплена в кредит… і ось — чужий чоловік у його домі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Тарас викликав таксі та поїхав до найкращого друга — до Івана. По дорозі зайшов у «АТБ», купив горілку, оселедця, огірки. Іван був у захваті — давно не бачилися.
— Ну ти даєш! Нумо — за зустріч!
Після другої чарки Тарас не витримав і розповів усе. Іван, запальний наполовину гуцул, схопився:
— Що?! У твоїй квартирі?! Да я б йому… да я б йому!.. — вдарив кулаком по столу.
Тарас схопив його за плече:
— Ване, не гарячись. Але… помстимося?
— Помстимося. Обов’язково!
Під хмелем двоє чоловіків викликали таксі й поїхали до Тарасової квартири. Плани мести були неясні. У головах шуміло.
Піднялися. У спальні горіло світло. Тарас ревнув:
— Зараз я вам покажу…
Іван почав бити у двері:
— Відчиняй, покидьку! Кому ти дружину забрав? ВихВийшов! — розлючено гаркнув Іван, стискаючи кулаки, але тільки пустка зустріла їх у квартирі — Оксана й її коханець втекли, залишивши лише зламані речі та розбите серце Тараса.
