Слухай, я тобі зараз про таке розкажу сама до кінця не можу повірити, що все це витримала.
Уяви, брат мого чоловіка взяв і приїхав “на тиждень пожити”. Та лишився аж на рік Я й не думала, що дійде до того, що виганятимемо його з поліцією.
Василь (мій чоловік) якось підійшов до мене на кухні, мнеться, тикає руками в ганчірку й крутить: “Ну ти ж розумієш, важкий у людини період. Дружина вигнала, з роботи попросили Не на вокзалі ж йому ночувати, Оксано?” такою винуватою відчутністю каже, ніби це я чашку його бабці розбила, а не брат в гості їде.
Я тоді щойно прийшла з роботи весняний звіт, ще ревізія з податкової приперлась, а спина аж крутить від втоми. Менше всього хотілося слухати про Юру, того “легендарного” брата, якого за пятнадцять років бачила рази три.
Я вже з дверей: “Васю, у нас же двокімнатна квартира, це тобі не гуртожиток для втомлених героїв. У Юри ж своя квартира у Харкові чого він до нас пруться?”
А Вася: “Та він ту квартиру здає орендарям треба ж кредит виплатити за студію для сина. Все складно, я до кінця і сам не второпав. Каже, мовляв, треба зачепитись тут у Києві, знайти щось путнє. Ну тиждень, Оксано! Ну, може, днів десять. Поки співбесіди поробить”.
Я тільки зітхнула і махнула рукою: “Добре. Але попередь відразу у нас режим. Встаємо о шостій, лягаємо до одинадцятої. Ніяких тусівок і сторонніх у хаті!”
Юра приперся наступного вечора, і одразу всю квартиру ніби заповнив з величезною клітчастою сумкою, від якої тягло вогкістю і електричками, гучний, широкоплечий, з нахабним підморгуванням.
“О! Господиня! Давайте, приймайте гостей! Я тобі тут навіть дихати не буду тільки ляжу та ноут в розетку!” завівся, обіймати кинувся, а я ледь встигла відскочити.
Перші три дні ще якось можна було витримати: валяється той Юрко до обіду в залі на дивані, потім десь іде “підшукати роботу”, а ввечері зявляється за столом. Правда, їв наче за двох каструля борщу з пяти літрів, яку ми з Василем їли чотири дні, зникла за добу, котлети й ті розчинились. Кажу Васі: “Ти бачиш, що відбувається?” Сміється: “Росте хлопака! А тут київське повітря сам побачиш, який апетит!”
Я ще з тієї ввічливості не бурчала гість, як не як. Думаю, пройде його тиждень.
Ага, дочекалась. До кінця другого тижня обережно питаю за вечерею: “Юрчику, як успіхи з роботою? Є щось цікаве?”
І тут в нього відразу обличчя якесь журливе, зітхає тяжко: “Та, Оксанко, всюди обман одну зарплату обіцяють, а приходиш там ще й курєром за копійки бігати! Я ж інженер, не піду де-інде. Але є одна наводка в серйозну фірму. Кажуть, зателефонують у понеділок. Треба день-два почекати”.
Я глянула на Василя той аж салат ковтає, лише б зі мною очима не зійтись. Ну що ж, думаю, ще два дні витримаю.
Понеділок пройшов, вівторок, середа. Фірми “серйозної” нема, Юра з ранку перестає виходити, валяється на тому дивані, телевізор на увесь звук, чашки, обгортки, запах дезодоранта змішаний з легким перегаром Питаю: “Юро, ти дзвонив за роботою?” “Та-а, кадровик у відпустці А у нас майонез скінчився? Хотів бутерброд приготувати, а в холодильнику пусто”.
Мене вже зачепило оце “у нас”. Береться користуватись усім, як своїм: шампунь для Василя забрав, мій улюблений плед затягнув, канали перемикає коли я новини дивлюся
Минув місяць. Сніг надворі розтанув у багнюку, а я наче у власній хаті опинилась в болоті! Якось у суботу вечором сиджу з Василем на кухні, говорю прямо: “Васю, ми більше так не можемо! Юра не працює, не шукає роботу, їсть за трьох, цілими днями дивиться телевізор. Коли це вже скінчиться?” А він: “Ну, ти ж знаєш, він брат Не можу я вигнати. Мама б не пробачила. Вона завжди нас вчила триматись разом”.
У відповідь: “Твоя мама ж у Львові живе, не бачить що тут відбувається! Бюджет тріщить комунальні подорожчали, їжу купуємо вдвічі більше. Чи хоч скинеться на продукти?” “У нього нема зараз грошей, банківські картки заблокували за борги по кредитах”.
І отак, уяви: “Потерпи”. Весна пішла, літо прийшло Юра на будівництво не пішов (вигадує, що спина підводить), а з пивом біля телику будь ласка. Почали зникати пляшки спершу непомітно, а потім зникла дорога пляшка коньяку, яку Василю на день народження подарували. Скандал був такий, що думала поліція сама приїде.
“Я не брав! горланить, слиною бризкає. Може то ти, а на мене валиш?!” Василь слабо заступився: “Оксано, не нервуйся!” А той і йому: “Стидно рідному брату сто грам налити?!”
Ото я вперше й зірвалась: або він зїжджає за тиждень, або я подаю на розлучення і йду з квартири! Квартира ж спільна, але перший внесок дали мої батьки і кредит платила здебільшого я зі своєї бухгалтерської зарплати.
Василь аж посірів. Довго перемовлялись з Юрою на балконі, той ходив злий. Але ніби зрушилось: сказав. що знайшов кімнату на Дарниці, поїде як отримає першу зарплату, бо наче охоронцем став.
Зраділа, чесне слово. Але через тиждень Юра повертається з гіпсом на руці: “Впав перелом, все”, і я зрозуміла це гаплик. Який там переїзд!
“Ну ти ж не виженеш каліку?”, і в очах насмішка. Він зрозумів, що це його козир.
Літо стало справжнім пеклом. Юра вимагав то хліба нарізати, то спину потерти і т.п. За друге таке прохання я йому так сказала, що більше не смів завести мову, але легше не стало.
Василь намагався більше працювати, брав підробітки, додому приходив лише ночувати. А я навіть парк полюбила й кав`ярню на розі лиш би додому не йти, там “цар Юрій” на дивані панує.
Так минуло пів року, потім вісім місяців. Гіпс зняли, а Юрко все “розробляє руку”, меблі в залі пересунув як йому зручно, двічі приводив якихось мутних мужиків (сусідка натякнула). На всі мої слова агресія: “Ви мені зобовязані! Я брат! Ось у вас двушка (бо кухню теж за кімнату рахує), що жалко? Я ж у спальню не лізу!”
У листопаді, рік після приїзду Юри, моя чаша терпіння переповнилась. Прийшла раніше додому голова розболілась, взяла лікарняний, відкриваю двері музика, бабський регіт.
В коридорі жіночі брудні черевики, на гачку куртка така, що і смітнику нікуди. У залі стіл заставлений нашими продуктами, відкрита пляшка горілки, а на дивані Юра обіймає якусь знебарвлену, років так за сорок, і обидвоє курять прямо в кімнаті.
“А! Господиня прийшла! Ось, знайомся Світлана, моя муза!” хитаючись ледве говорить.
От тут в мені щось клацнуло: все, ні жалю, ні страху образити Василя.
“Геть”, кажу спокійно.
Юра підводиться “Що ти, з глузду зїхала? Куди я піду?” “Геть. Обоє. У вас пять хвилин на речі”.
“Оксано, ти психічна!? Це і мій дім, брат мій тут живе. А ти хто така, приліпка!” замахнувся.
Я залишилась спокійною кажу: “Зараз викликаю поліцію”.
“Викликай! Мені нічого не зроблять! Я ж родич!”
Я набираю: “Поліція? Мені треба патруль. Адреса… Чужі в квартирі, погрожують, пяні, не зареєстровані. Так, я власниця. Чекаю”.
“Муза” як почула про поліцію через хвилину не стало ні її, ні її взуття. Юра лишився. Сів на дивані і курить, ще й посміхається.
“Ну-ну, побачимо. Василь прийде ти ще полетиш звідси. Брата рідного ментам здаєш, Оксанко характер у тебе, ого”
Я зачинилась на кухні, телефоную Василю. “Я викликала поліцію. Юра з якоюсь жінкою бухає, курив, на мене замахнувся. Якщо почнеш його захищати я завтра подаю на розлучення”. У трубці тиша, потім: “Я їду. Роби що вважаєш потрібним. Я втомився”.
Поліція приїхала хвилин за пятнадцять двоє молодих, серйозних, але дуже спокійних.
“Хто власник?” питають, я їм паспорт та витяг з Реєстру (все в папочці, підготувалась). “Він тут не зареєстрований, агресивний, погрожує. Прошу видалити з житла”.
“Ваші документи?” до Юри. Той дістає паспорт з харківською пропискою. Пояснюють: “У Києві реєстрації немає, власник вимагає виїхати. Збирайтесь”. Юра заводить пісню: “Я брат! Я маю право!” А поліцейський: “Якщо чоловік погодиться, тоді розбирайтеся в суді. Зараз погодження немає і скарга на шум від сусідів. Тож, або самі йдете, або зараз складаємо протокол, і до відділу. А там до 15 діб за хуліганство”.
Юра зрозумів не пройде. До двадцяти хвилин збирався, швиряв речі у сумку (можна подумати, збирався на Північний полюс), бурчав під ніс, спеціально штовхав меблі. Поліція стояла, чудово стежили, щоб не натворив чого.
Коли він вже виходив з хати, приїхав Василь виглядає змореним і сивішим на кілька років.
“Васю! Скажи їм! Твоя мене виганяє! Брат!”
А Вася дивиться спочатку на нього, потім на мене, на весь цей бедлам у квартирі пляшка на столі, недопалки на килимі, чужа куртка на гаку
“Йди, Юро”, каже тихо. “Що?” мало не задихається той. “Заради жінки?” “Ти рік жив у нас за рахунок нашого? Ти брехав мені, ти принижував мою Оксану, улаштовував тут балаган. Я терпів, бо ти брат. Але сьогодні ти перейшов межу. Їдь до Харкова, куди хочеш. Грошей не дам”.
Юра вкотре зірвався: “Ага, ну йдіть всі під три чорти! Я вас знати не хочу!”
Вийшов. Поліцейські прослідкували, що він не повертається.
“А замок міняйте”, порадив старший. “Бо такі родичі люблять сюрпризи”.
Тиша повисла така, що аж вуші заклало. Василь відразу почав збирати недопалки, відкрив всі вікна провітрити дим, навіть особисто майстра на замок викликав.
Юра ще пару разів дзвонив з невідомих номерів: то грошей на квиток, то посварився, то просив пробачення. Василь просто кидав слухавку.
З часом у хаті знову стало затишно. Я знову йшла додому із задоволенням чисто, тихо, пахне вечерею, а не перегаром і чужим потом. Василь, здається, теж нарешті зрозумів: твої це не ті, хто користується твоєю добротою, а ті, хто поважає твій простір.
От таке буває в житті. Іноді треба пережити пекло спільного побуту, щоб нарешті навчитися відстоювати власний дім.
До речі, ти колись гостей так випроваджувала?
