11 грудня 2022 р.
Колись я й уявити не могла, що напишу у власному щоденнику таке. Але, здається, треба виговоритись, щоб не луснути від тих почуттів і думок, що накопичилися за ці місяці. Може, тоді на душі стане трохи легше.
Все почалося майже рік тому, взимку, в самому розпалі карантину. Повернулася з роботи пізно, купа паперів зводила з розуму річний звіт, податкова на носі, а ще й спина ниє. Зайшла додому, важкі пакети з крамниці гупнула на підлогу хотіла трохи відпочити, а замість того мене зустрів Михайло на кухні з виразом змученого кота. Він бавився рушником, як дитина, і винувато продивлявся мені у вічі.
Оленко, я знаю, ти розумієш… У Богдана зараз дуже важко. Дружина вигнала, з роботи звільнили Ну не на вокзалі же йому ночувати? обережно почав чоловік.
Я спробувала не показати роздратування, хоч сили після робочого дня лишилося на щось людське мало. Є у нас двокімнатна квартира на Відрадному, працюю головною бухгалтеркою крім мене, ніхто й не тягне бюджет родини. А мені хоч би удома було спокійно, але ж ні.
Мішо, це ж не гуртожиток для скривджених долею, хрипко подала я голос, знімаючи чоботи. Чого Богдан не їде додому, у Полтаву? Там же він здає свою квартиру
Так він ту квартиру здає, аби кредит за студію у Харкові платити, для сина ж. Каже, треба в Києві зачепитися, щось знайти, Михайло м’яв рушника ще дужче. Просився на тиждень, ну, може, трохи більше
Я розізлилася, але махнула рукою сил на суперечки вже не було. Ще подумала: може, з чоловіком поговорю пізніше. А поки Богдан приїде, побуде пару днів, поїде собі. Так і домовились.
Наступного вечора Богдан приїхав. З торбою у клітинку, з якої тягнуло поїздом та чимось незрозумілим, він одразу зайняв простір. Старший від Михайла на рік, але вдвічі гучніший. Обійматися кинувся, хрипло закаркав: “Оленко-хазяйко! Ой, пустіть пожити, я вам не заважатиму!”
Перші дні й справді сидів тихо: спав до обіду на дивані у залі, ввечері вертався буцімто з пошуків роботи. Проте їв як трійко. Баняк борщу, що мені з Мішею вистачав на три дні, зник за вечір. Котлети, смажені зранку, випарувалися до вечора.
Ого, вареники сьогодні божественні, сміявся Богдан, витираючи підливу хлібом. У Києві жадібний повітря, тут апетит такий, що хоч вовком вий.
Я поводилася чемно, хоча вже тоді зрозуміла: за тиждень він не поїде. Коли строк минув, запитала:
Богдане, як з роботою? Є щось?
Він скривився: “Та які роботи, всюди обман або піраміда, або бігаєш курєром за дві тисячі. Я ж не аби-хто, маю освіту. Є затрава обіцяли дзвонити треба почекати до понеділка”
Кивнула хіба два дні щось змінять? Та минули вихідні, минув тиждень, а він усе ліниво валявся на дивані, смалив телевізор, їв усе, що знаходив у хаті. До холодильника ставився, як до власного сараю: мій кефір, наша ковбаса зникають, шампунь Михайла майже порожній.
Минув місяць. За вікном квітнева багнюка, і в моїй душі стала така ж каша. Приходжу на кухні все розкидано, посуд немитий, у залі сморід перегару. Усі гроші йдуть на їжу, платіжки за комуналку зростають, а допомоги нуль.
Врешті я не втрималась на кухні, втомлена до краю, сказала Михайлові прямо:
Мишо, у хаті чужа людина вже місяць живе за наш рахунок. Я не можу в халаті пройти у власній квартирі, бо там валяється твій брат. Що далі?
Чоловік пожав плечима “Ну я ж братові не відмовлю Мати б нам цього не вибачила”. Дорогенька свекруха, що живе під Харковом, ніколи не бачила, як тут насправді.
“Потерпи трохи.” Це слово стало для мене символом наступних місяців.
Богдан так і не взявся до роботи. На будівництво не пішов “грижа”. Але чарки підіймати йому не заважало. Почав виводити з дому мій алкоголь навіть пляшку хорошого домашнього настоянки, яку Михайлові подарували на день народження. Коли поставила йому це на вид, здійняв скандал, мовляв, “я тут свій, а ти жадібна.”
Я зібрала волю в кулак: або він зїжджає до кінця тижня, або я подаю на розподіл квартири. Подивилася на Михайла, і він справді злякався вже йому ця ситуація допекла.
Здавалося, час на розвязку. Богдан пообіцяв знайти собі кімнату, мовляв, скоро отримає зарплату на новій роботі охоронцем і переїде. Я аж зраділа: ще трошки й настане спокій.
Але за тиждень він прийшов з забинтованою рукою. “Упав, перелом,” оголосив скорботно. Ні про яку “роботу” й не йшлося.
Не виженеш же інваліда? зле всміхався мені, випробовуючи мої нерви.
Почалося пекло: “Оленко, наріж хліба”, “Оленко, поможи сорочку вдягнути”, а ще жалітися на погоду, боліти й вимагати уваги.
Мишко став затримуватися на роботі, щоб менше бачити безлад і пияцтво брата. Я навчилася гуляти парковими алеями і сидіти у кавярнях до ночі, щоб не вертатися додому, де тепер головний Богдан.
Минули пів року… За цей час він і меблі в залі переставив під себе, і незрозумілих друзяк приводив, і нахабнішав щоразу більше.
У вас трикімнатна (насправді двійка, але лиш кухню рахує!), вам що, місця шкода? Я ж не до вас у спальню лізу!
У листопаді, рівно через рік, чаша мого терпіння перелилася остаточно. Повернулася раніше з роботи, з головним болем, хотіла тихо відпочити а в хаті сміх, музика, жіночі голоси.
У передпокої брудні чужі чоботи, на вішаку дешевий пуховик. У кімнаті накритий стіл, пляшка горілки, Богдан з якоюсь розмальованою білявкою на дивані, обидва смалять й регочуть.
О, хазяйка прийшла! загиготів Богдан, косячи очима. Знайомся, це моя муза Льоля!
У мене щось клацнуло всередині. Я холодно сказала:
Збирайтесь і геть. Обоє.
Та ти що, з глузду зїхала? На ніч? Це і мій дім! верещав Богдан, розмахуючи руками, аж обличчя почервоніло.
Я витягла телефон:
Викликаю поліцію.
Дзвони, гаркнув він, все одно нічого не буде! Я ж родич. Михайло за мене!
Я не сперечалася. Спокійно набрала 102: “Добрий вечір, прошу екіпаж поліції на адресу Незареєстровані сторонні, поводять себе неадекватно, у нетверезому стані, погрожують господарці. Так, документи про власність є, чекаю.”
Білявка вмить зібрала сумку і випарувалася. Богдан сів на диван, зарозуміло затягнувся димом: “Ось побачиш, Сергій прийде, все вирішить.”
Я зателефонувала Михайлові: “Я попередила викликала поліцію. Захищатимеш його я подаю на розлучення завтра ж.”
Він мовчки сказав: “Роби, як вважаєш за потрібне. Я їду додому.”
Поліцейські приїхали швидко. Два молоді хлопці у формі.
Хто господар? питає старший.
Я, ось документи, відповідаю впевнено, витягую виписку з реєстру.
А цей громадянин тут не зареєстрований, проживає всупереч моєй згоді. Прошу виселити.
Я брат! Маю право! плачеться Богдан.
Поліцейський спокійно: “Реєстрація полтавська, власниця вимагає виселення. Пакуйте речі. Чи пройдемо разом у дільницю за порушення порядку?”
Богдан зупинився. Навіть його нахабство розбилося об байдужість людей у формі. Почав збирати свої речі, брудно лаючись.
Коли він виходив з під’їзду з облишеною торбою, у дверях з’явився Михайло. Побачив знервованого брата й глянув на мене.
Міхо ну скажи їм Я ж брат! скиглив Богдан.
Михайло вперше за рік глянув брату прямо у вічі:
Йди, Богдане Ти вже занадто. Ми все для тебе зробили, далі сам, і в голосі в нього бриніла чужа втома.
Богдан плюнув, вилаявся, і пішов геть. Поліцейські прослідили, щоб не повернувся у підїзд.
Двері зачинили. В хаті неприродна тиша. Михайло відкрив вікно провітрити залу, почав збирати недопалки. Я підійшла, торкнулася до плече.
Пробач, сказав тихо. Я мав вирішити це раніше.
Головне, що тепер усе скінчилося, відповіла я.
Вихідні ми прибирали, як після війни. Винесли диван, змінили замки. Михайло сам, без нагадувань, наказав усе відновити.
Ще кілька разів Богдан телефонував з різних номерів то просився назад, то вимагав грошей на квиток, то погрожував. Ми мовчки блокували всі дзвінки.
Життя поступово стало моїм власним. Я знову любила вертатись додому, де пахла борщем і затишком, а не розлитим пивом. Михайло, схоже, нарешті зрозумів: рідна людина це не той, хто тобою користується, а хто береже твій спокій.
Іноді треба пройти крізь цей побутовий жах, щоб захистити свої кордони й зрозуміти, чого ти насправді вартий.
