— Оленко, це хто з тобою на фото? Якийсь хлопець у шкірянці! — Віктор Коваль ткнув пальцем у пожовклу фотографію, що лежала у старому родинному альбомі з потертим шкіряним кришками.
Нова квартира Ковалів, куди вони переїхали тиждень тому, пахла свіжою фарбою, картоном від коробок, легким пилом та ванільним ароматизатором, який Марія поставила на підвіконня. У вітальні, заваленій коробками з посудом, книгами та старими ковдрами, стояв дубовий стіл, на якому їхня двадцятичотирирічна донька Настя розбирала альбом, знайдений у шафі за купою рушників.
На фото молода Ольга у сукні з квітковим візерунком, з довгою косою, стояла поруч із незнайомим чоловіком у шкіряній куртці. Обоє посміхалися, а за ними виднівся старий фонтан у міському парку, обсаджений клумбами. Віктор, у м’ятій сорочці у клітинку, зі зліпленим від сну волоссям, нахмурився. Його окуляри в тонкій оправі зісковзнули на ніс, а руки зціпилися у кулаки.
Ольга, що розбирала коробку з порцеляною, випрямилася, спина хрумтіла. Її світле волосся, трохи прорізане сивиною, було зібране у недбалий хвіст, джинси та сірий светр вкрилися пилом. Обличчя напружилося, коли вона глянула на фотографію.
— Вікторе, ти серйозно? — голос її був різким, з ноткою дражливості. — Це старе фото, мені ще й двадцяти не було! Нащо копатися у минулому?
— Тату, не починай, — Настя, у чорній футболці з логотипом університету, теребила обручку з маленьким діамантом, що блищала під світлом торшеру. — Це просто картка, сто років як минуло. Мам, скажи, хто це, і годі.
Віктор схрестив руки, голос піднісся, брови зсунулися.
— Розказати? Олю, я цього хлопця вперше бачу! — палець знову вдарив по сторінці. — Хто він? Колишній?
Ольга шпурнула пильну ганчірку на стіл, пил злетів, як сніг, а в очах блиснув гнів.
— Колишній? Віть, ти з глузду з’їхав! — гаркнула вона, руки впилися у стегна. — Це моє минуле, не твоя справа! А ти мені не віриш? Після тридцяти років шлюбу?!
Настя підскочила, альбом затремтів у руках.
— Годі кричати! — голос її здригнувся. — У мене весілля за місяць, а ви тут скандали влаштовуєте! Давайте розбирати коробки і забудьте про цю фотку!
Фотографія перестала бути просто карткою. Вона стала іскоркою, що розпалила сімейну бурю, де кожен бачив у ній власні страхи, образи й невпевненість.
До вечора сварка розгорілася з новою силою. Вітальня, освітлена теплим світлом торшеру з бахромою, гула від голосів. Ольга розкладала посуд, рухи різкі, тарілки брязкали, немов оркестр протесту. Віктор пив чай із кружки з написом «Найкращий тато», подарованою Настею минулого року. Газета лежала зім’ятою на столі. Настя розкладала фотографії на дивані, але пальці тремтіли, а обручка чіплялася за сторінки.
— Олю, я не дурень, — Віктор відставив чашку, яка брязкнула. — Ти ніколи про цього хлопця не згадувала! Що за таємниці? Ми тридцять років разом, а ти мені таке підсовуєш?
Ольга повернулася, обличчя спалахувало, руки стиснули порцелянову миску з тріщиною.
— Таємниці? Віть, це ти вигадуєш! — голос задрижав. — Це просто фото, а ти мене в чомусь звинувачуєш! Може, я теж запитаю, з ким ти у дев’яностих по відрядженнях до Києва їздив?
Настя схопилася, косиця розпустилася.
— Мам, тату, досить! — очі її блищали. — Це ж просто фотографія! Мам, скажи, хто це, і закриємо тему. Я не хочу, щоб ви через це зіпсували мені весілля!
Віктор фукнув, окуляри запотіли, газета зіскользнула на підлогу.
— Зіпсували? Настю, це твоя мати таємниці тримає! Я для родини впадаю, пенсію тягну, а вона мені недоговорює!
Ольга шпурнула миску на стіл — тріск, дзвін, уламки розлетілися по столу.
— Впадаєш? А я, значить, нічого не роблю? — очі почервоніли. — Дім тягну, Настю виростила, обіди тобі готувала, а тепер почуваюся старою, бо ти постійно бурчиш і підозрюєш!
Настя схопила альбом, руки тремтіли.
— Досить! — крикнула вона. — Мене це вже достало! Я хочу весілля, а не ваші розбірки! — У запалі вона рвонула альбом, Віктор спробував утримати. Сторінка зірвалася з різким тріском, впала на підлогу двома шматками.
Тиша накрила кімнату, як важка завіса. Ольга ахнула, рука притиснулася до грудей, очі наповнилися слізьми.
— Настю… — прошепотіла вона. — Це був наш альбом. Мій із Сашком. А тепер… усе порвали.
Віктор опустився на стілець, обличчя зблідло.
— Трясця, — прохрипів, знімаючи окуляри. — Вибачте. Я не хотів. Олю, Настю, я… гарячку дав.
Настя заплакала, притискаючи альбом до грудей.
— Це я винувата,Трохи згодом вони всі троє сиділи за столом, тримаючи один одного за руки, і альбом із склеєною сторінкою лежав перед ними, нагадуючи, що родина — це не лише спільне минуле, а й сила пробачати та розуміти один одного.
