– Віддай! Не треба! Йому ж боляче! – Оленка, захлипаючи від сліз, лупила хлопчиська, який відібрав у неї кошеня. Била що є сили, але толку не було. Хлопець тільки сміявся, міцніше стискаючи крихітне тілечко. Оленка, не знаючи, що робити, вкусила його за руку й одразу ж відлетіла вбік. У роті з’явився гіркий присмак заліза, стало боляче, а по підборіддю щось тепле потекла. Дівчинка провела долонею по обличчю й, побачивши кров, заплющила очі й закричала:
– Допоможіть!…
На її подив, хтось почув. Почуючи, як хлопчисько скрикнув, Оленка розплющила очі. З того місця, де вона лежала, було видно погано, але вона встигла помітити, як її напасник у брудних кедах здійнявся у повітря й впав на землю, обурено репетуючи:
– Ти що? З глузду з’їхав?! – голос хлопця вже не був таким зарозумілим, як хвилину тому.
– Зараз я тобі не глузд, а зуби посчитаю! Забирайся звідси! І щоб я тебе тут більше не бачив! Якщо її ще раз торкнешся – матимеш справу зі мною, зрозумів?
Цей голос промовив спокійно, навіть ледачим тоном.
Оленка повернула голову. Ще один! Правда, він, схоже, за неї заступився, але що буде далі – незрозуміло. Вона метушливо озирнулась. Де ж він?… Ось! Крихітний пухнастик комочок лежав нерухомо. Дівчинка, не встаючи, підповзла й торкнулась рукою. Дихає! Вона обережно підняла кошеня й притиснула до грудей. Треба бігти! До бабусі. Вона допоможе. Але ноги не слухалися…
– Дівчинко, як ти? Ой, лишенько! Дісталось же тобі!
Хлопець, який підійшов, був старший за того напасника. Неповороткий підліток намагався зустрітися з дівчинкою поглядом.
– Покажись-но! Губу прикусила чи язик?
– Не знаю…
– Ну добре, розберемося. Зможеш встати?
Оленка похитала головою. Запізніла реакція накрила її, і вона знову розплакалась.
– Гей! Не плач! Він уже пішов. І більше тебе не чіпатиме. Хай тільки спробує! Якщо що – скажеш мені. Зрозуміла? А це в тебе що?
Не дуже чиста рука з обгризаними нігтями простягнулася до кошеняти, але Оленка зіп’ялася, намагаючись сховати його, і заридала ще дужче…
– Гаразд, не чіпаю! Не бійся!
Дівчинка намагалася заспокоїтися, але ніяк не виходило.
Дарма вона сьогодні пішла гуляти сама, без бабусі. Ще й просила так, майже благала. Адже вона вже велика, наступного року до школи. Усі вже гуляють самі, а вона тільки з бабусею.
– Оленко, а мене теж вигулювати треба. – Ганна Степанівна сміялася. – Ти гуляєш, а я з подружками на лавочці спілкуюсь. Чим погано?
– Ба, але всі знають, що ти за мною дивишся!
– І що поганого?
– Я вже велика!
– Хто ж заперечує? Ти за мною дивишся, а я за тобою.
– Я сама хочу! – Оленка насупилась, а Ганна Степанівна усміхнулася. Батьківський характер. Її син також був таким. Самостійним. Завжди все робив сам. Але ж він хлопець, а тут – дівчинка.
– Давай як мама скаже, так і зробимо, добре?
– Ну от! Вона точно не дозволить!
– А ти питала?
Оленка похитала головою. Мама у неї сувора. Працює в лікарні, хірургом. Там без порядку ніяк. А то хворі слухатимуться. Як їм допомагати тоді? Але Оленка, хоча й не хвора, мама з нею теж завжди сувора. Якщо сказала «ні», то даремно просити – не дозволить. Але бабуся права – Оленка не запитувала, чи можна гуляти самій. Треба спробувати. Не вийде – значить, лише з бабусею.
Мама дозволила Оленці гуляти самій.
– Ти вже велика, правильно. Тільки, давай так. Ти мені маєш довести, що тобі можна довіряти. Тільки тоді я вважатиму тебе дорослішою, добре?
– Так. А що треба зробити?
– Дивись. Я відпущу тебе гуляти без бабусі, але ти пообіцяєш, що нікуди з двору не підеш. І будеш гуляти так, щоб бабуся тебе з вікна бачила, якщо що.
– Навіть на сусідні гойдалки?
– Оленко, де сусідні гойдалки?
– У сусідньому дворі…
– А я як тобі сказала? Можна? Подумай.
– Не можна.
– Навіщо ж тоді питаєш?
Оленка кивнула, дуже задоволена, що мама все ж таки погодилась.
Але обіцянку мамі дівчинка не виконала. І одразу ж. Спочатку прибігла Іринка із сусідньої квартири. Трохи пострибали на скакалці, а потім Іра сказала, що йде на гойдалки.
– А мені не можна. – Оленка похмурилася, кидаючи погляд на свої вікна. Бабусі не було видно, але це не значило, що вона не дивиться.
– Ну як хочеш! – Іра завагалася. – Оленько, а може трошки? Швиденько, бабуся не помітить!
Оленка захитала головою. Не можна! Мама тоді її взагалі нікуди не відпустить.
Іра махнула рукою й побігла до виходу з двору, а Оленка сіла на лавку. Нудно! У дворі, окрім неВони трималися за руки, дивлячись, як захід сонця заливає дворовий подвір’я золотим світлом, і знали, що більше ніколи не будуть самотніми.
