Дружити чи не дружити?
— Тату, ну чого ти тулишся як кошеня! Я ж тобі не в Міністерство дурнів запропонував записатися, а в «Однокашники», — вже півгодини Вітя безуспішно намагався оцифрувати батьківську особистість і випустити батька, як цифрового пескарика, у безкрайній океан соцмереж. Але той опира́вся.
— Не треба мені нічого! — батько ховав кнопковий телефон, на який прийшов уже десятий код активації. — Самі у своїх павутинах плескайтеся, а мене не чіпайте. У мене й так залежностей вистачає — навіщо ще одна?
— Для спілкування, тату. Знайдеш своїх однокласників, колег, побратимів, будеш з ними балакати…
— Не дай Боже! — у жаху батько викинув телефон у вікно. Та той, слава Богу, не розбився — поверх був перший. — Там половина вже на тому світі! Встигну ще з ними поспілкуватися.
— Ну так інша ж половина живі. От з ними й веди бесіди. А то окрім мене й Оленки, лише з телефонними шахраями розмовляєш.
— І на відміну від вас, вони мене слухають! Вчора з менеджером Тетяною з виправної колонії №7 три години пробалакали. Знаєш, як їм там важко додаткові послуги громадянам пропонувати після відбою?
— Можеш хоча б спробувати? Один тиждень. Обіцяю: якщо не сподобається, я від тебе відчеплюся.
— Гаразд. Але тоді ти на футбол зі мною підеш в травні, — поставив умову батько.
— Я ж тобі вже казав, що під час матчу буду у Львові по роботі, — ці слова Вітя промовив уже на вулиці, шукаючи телефон у кущах під будинком.
— Ти казав, що може, й не поїдеш, — висунувся у вікно батько.
— Може, й не поїду. Пізніше скажу. Гаразд, дай мені п’ять хвилин, зараз усе організую. Будеш як нормальна людина з усім світом спілкуватися.
Син повернувся зі знахідкою та сів за старий комп’ютер.
— Потрібен мені цей ваш світ…
— Ти щось сказав?
— Реєструй давай, кібердинлер.
Ідею з «Однокашниками» давно просувала дружина Віті, якій свікор любив дзвонити у найнепідходящий момент і заводити розмову на півгодини. По-перше, хай іншим розповідає свої нудні байки по сто разів на день. А по-друге, може, рідше виходитиме на вулиці. А то цих дідів вічно тягне кудись на край світу. Підуть за хлебом у супермаркет — і шукай їх потім по всій області з собаками.
— Ти взагалі-то про мого батька говориш, — нагадував Вітя.
— Ну так я по своєму суджу, — тут же відбивала дружина.
На цьому спори зазвичай закінчувались.
— Вітя, тут якийсь невідомий суб’єкт у друзі проситься, — зателефонував того ж вечора схвильований батько.
— То ж чудово! От і додай його до друзів, будете спілкуватися.
— Вітя, я цю пику вперше бачу. Звідки він взагалі про мене дізнався? Я ж навіть не гуляв у цих ваших павутинках. Що за безОтже, Вітя, недовго думаючи, теж натиснув «Прийняти», бо хто його знає — може, цей невідомий друг виявиться тим самим Джеком Дурианом, якого варто пізнати особисто.
