Марія вперше почула виття в суботу, коли поверталася з нічної зміни. Протяжне, туживе – від нього аж мороз по шкірі. Вона зупинила машину біля хати, прислухалася. Виття долинало звідкись із боку їхньої ділянки.
Вийшла з машини – і побачила. Біля самісінького паркану, там, де росте стара верба, сидів пес. Невеликий, рудуватий, худий аж ребра випинали. Морду задер до неба й вив, вив.
– Гей, ти! – гукнула Марія. – Геть звідси! Всіх побудиш!
Пес замовк, опустив голову. Подивився на неї – і в тому погляді було щось таке, що Марія мимоволі відступила.
– Іди собі, – махнула рукою Марія втомлено. – Ніколи мені.
Лягла спати під ранок, а в голові все оте виття крутилося.
– Чула вночі собаку? – спитала зранку свекруха Зінаїда Петрівна, коли Марія вийшла на кухню. – Цілу ніч вила, зараза! Я вже думала, то сусідський Рябко, перед небіжчиками вони так виють.
– Не Рябко, – відповіла Марія. – Безпритульний якийсь. Біля нашого паркану сидів.
– От іще! – сполошилася свекруха. – Прогнати треба! Це ж до біди, коли чужа собака біля хати виє. Я сіль у двір посиплю, відвадить.
Марія змовчала. Не вірила вона в ті прикмети. Хоча її мати, царство небесне, завжди казала: собака ніколи просто так не виє. Або смерть чує, або горе.
Увечері чоловік Петро повернувся з роботи пізно, злий як чорт.
– Знову скорочення, – кинув портфель у куток. – Третій раз за півроку! Скоро половину цеху на вулицю викинуть.
– Може, пронесе, – спробувала заспокоїти Марія. – Ти ж у них найкращий майстер.
– Ага, найкращий, – скривився Петро. – Усі найкращі. А начальству байдуже. Їм би папірці гарно зробити та премію собі намалювати.
Сіли вечеряти мовчки, кожен думав про своє. Шестирічний Андрійко клював носом над тарілкою – в садку набігався. Зінаїда Петрівна в’язала, губи піджала – знак, що розмовляти не треба.
Вночі виття повторилося. Протяжне, зауниве. Марія схопилася, підійшла до вікна. Пес сидів на тому ж місці, біля верби. Петро прокинувся, залаявся крізь сон:
– Що за чортівня! Прогнати треба мерзотника!
Вискочив у двір у трусах і капцях, кричав, розмахував руками. Пес відбіг метрів на десять, сів. Петро шпурнув у нього палицею – не влучив. Повернувся до хати, грюкнувши дверима так, що шибки задзвеніли.
– Завтра отруту покладу, – пообіцяв він. – Набридло!
– Петре, не можна ж так, – почала було Марія.
– Можна! – гримнув чоловік. – Ще чого, через якогось пса всю сім’ю будити!
Марія лягла, але заснути не змогла. Лежала, дивилася в стелю. А в голові крутилася одна думка: а що, як мати мала рацію? Що, як і справді до біди?
Уранці пішла до паркану. Пес лежав під вербою, згорнувшись калачиком. Голову підняв, подивився. Не тікає, не гарчить – просто дивиться.
– Ти чого тут тиняєшся? – спитала Марія тихо. – Дім свій маєш? Господарі?
Пес заскавчав тихенько. Встав, підійшов до паркану. Почав лапами шкребтися, рити землю. Марія нагнулася, придивилася. Під парканом ямка була – пес явно намагався підкоп зробити.
– Навіщо тобі до нас? – здивувалася Марія вголос. – Чого тобі треба?
Пес перестав копати, витріщився на неї.
– Гаразд, – зітхнула Марія. – Почекай тут.
Повернулася з мискою води та рештками вчорашнього борщу. Просунула під парканом.
– На, їж. Тільки вити припини, бо чоловік точно отруїть.
Так минув тиждень. Щоночі – виття. Петро все зліший ставав, свекруха голосила про лихі знаки. А Марія продовжувала носити псові їжу. Але пес усе одно худнув на очах.
– Слухай, Маріє, – сказала сусідка Галя через паркан, – а ти знаєш, чий це пес?
– Безпритульний, мабуть.
– Ну так, як же, безпритульний, – пирхнула Галя. – Я вчора з Ніною Сергіївною розмовляла, тією, що в домі через два від вас живе. Вона каже, ця собака раніше в Ковальчуків жила. Пам’ятаєш Ковальчуків?
Марія пригадала. Літня пара, тихі, інтелігентні. Давно вже переїхали кудись. Дім продали молодій сім’ї.
– Ну і що?
– А те, що в них син був. Петром звали, здається, чи Ігорем. Точно не пригадую. Так от, він рік тому загинув. На дорозі. П’яний водій збив.
Мурашки побігли по спині в Марії.
– І?
– І кажуть, що цей пес був їхнього сина. Після похорону втік з дому, шукали його місяць – не знайшли. А тепер, бач, повернувся. Тільки хати вже нема. Чужі люди живуть. От він і виє. За господарем сумує.
– Бабусині казки, – відмахнулася Марія, але серце тьохнуло.
Увечері розповіла цю історію за вечерею. Петро фиркнув:
– Дурниці все це. Собаки не пам’ятають стільки часу.
– Пам’ятають, – несподівано подала голос Зінаїда Петрівна. – Ще й як пам’ятають. У мене в селі сусідка була, то в неї собака чотири роки чекала сина з війни. Щодня на дорогу виходила. А коли він загинув – вила тиждень, а потім здохла просто на ґанку.
Запала тиша. Андрійко злякано подивився на бабусю.
– Мам, а наш пес теж помре? – спитав хлопчик тихо.
– Не наш він, – буркнув Петро. – І взагалі, годі про це!
Вночі Марія не витримала. Коли знову почалося виття, накинула халат і вийшла у двір. Підійшла до паркану. Пес сидів, задерши морду. Вив так, ніби душу з себе витягав.
– Чого ти хочеш? – прошепотіла Марія. – Чого ти від нас хочеш?!
Пес замовк. Повернув голову до хати Ковальчуків. Точніше, до тієї хати, що колись їм належала. Заскавчав, ніби кликав когось.
– Господаря твого нема, – сказала Марія. – Розумієш? Нема його. Давно вже нема.
Простягла руку, погладила собаку по голові. Пес не відсторонився. Заплющив очі.
Так вони й сиділи. Жінка й собака. Під зоряним небом, у тиші нічного селища.
– Ходімо, – сказала Марія. – Ходімо додому. Він не повернеться. Але ти можеш у нас жити. Хочеш?
Пес розплющив очі. Подивився довго, вивчаюче. Наче вирішував – чи вірити.
– Ходімо, – повторила Марія. – Я обіцяю – ми тебе не скривдимо.
Встала, пішла назад. Пес підвівся слідом. Брів повільно, втомлено. Марія озирнулася – він іде.
Марія відчинила хвіртку.
– Заходь.
Пес завмер на порозі. Потім зробив крок. Ще один. Переступив поріг.
Тієї ночі виття не чулося.
Уранці Петро спустився на кухню й остовпів. На старому килимку біля печі спав рудий пес. Марія варила кашу.
– Ти що, притягла цю шавку в дім?! – вибухнув чоловік.
– Тихіше! – шикнула Марія. – Андрійка розбудиш.
– Я сказав – жодних собак у домі!
– А я сказала – залишаємо, – спокійно відповіла Марія. – І крапка.
Петро дивився на дружину витріщивши очі. Вона ніколи йому не перечила. Ніколи.
– Маріє, ти…
– Я все вирішила, Петре. Собака залишається. Якщо не подобається – двері он там.
Запала тиша. Пес підвів голову, подивився на них. Спокійно, без страху.
– А щоб їй, – Петро махнув рукою. – Роби що хочеш!
Грюкнув дверима, пішов на роботу. Зінаїда Петрівна, що спостерігала сцену з коридору, тільки головою похитала:
– Ох, Марієчко, довела ти чоловіка. Через якусь псину.
– Не псину, мамо, – тихо відповіла Марія. – Не псину.
Назвали пса Рудим – за кольором шерсті. Андрійко першим подружився з ним. Виявилося, собака знає команди, вміє приносити м’ячика, не гавкає без діла. Вихований, коротше.
Рудий прижився швидко. Спав у передпокої, їв небагато, на вулицю просився. Ідеальний пес. Але було в ньому щось. Наче чекав чогось. Часто вставав ночами, підходив до дверей, принюхувався.
За два тижні сталося.
Петро прийшов із роботи чорний як хмара.
– Усе, – сказав він, сідаючи за стіл. – Звільнили. Від завтра я вільний.
Марія похолола.
– Як звільнили?
– А ось так! Скорочення штату. Половину майстрів викреслили. Я в їхньому числі.
– Але ти ж…
– Що я?! – вибухнув Петро. – Найкращий майстер? Досвідчений фахівець? Та їм байдуже! Їм молодих подавай, яким копійки можна платити!
Ударив кулаком по столу. Андрійко здригнувся, притиснувся до Марії. Рудий, що дрімав у кутку, підвів голову.
– Що тепер робитимемо? – прошепотіла Марія. – На одну мою зарплату нам не прожити.
– Отож! – Петро встав, почав міряти кроками кухню. – Кредит за дім платити треба, машина на ладан дихає, дитину годувати. А в мене ні роботи, ні перспектив!
– Знайдеш щось, – спробувала заспокоїти Марія, хоч сама розуміла – з роботою в селищі туго.
– Ага, знайду! Мені сорок п’ять, кому я потрібен?
Наступні дні були як кошмар. Петро пив. Не сильно, але часто. Дратувався через дрібниці. З матір’ю сварився, на Андрійка кричав. Марія ходила на роботу як на каторгу – вернешся додому, а там новий скандал.
Рудий тим часом почав дивно поводитися. Ходив за Петром по п’ятах. Дивився, не відриваючись. Коли чоловік пив – лягав біля його ніг, скавчав тихенько.
– Прибери свою шавку! – гримав Петро. – Сил нема дивитися на неї!
Але Рудий не відставав.
У четвер увечері Марія затрималася на роботі. Інвентаризація, керівництво змусило залишитися. Повернулася об одинадцятій. Дім темний, у дворі тихо. Дивно – зазвичай чоловік телевізор до півночі дивиться.
Відчинила двері – і побачила.
Петро лежить на підлозі в передпокої. Без свідомості. Поряд порожня пляшка. А над ним стоїть Рудий, гавкає, шкрябає лапою, тягне за рукав.
– Петре! – кинулася Марія до чоловіка.
Мацала пульс – слабкий, але є. Дихання поверхневе. Запах алкоголю стояв такий, що дихнути нічим.
– Мамо! – закричала Марія. – Мамо, викликай швидку!
Зінаїда Петрівна вискочила з кімнати, ахнула.
– Господи, що з ним?!
– Не знаю! Викликай швидку, швидко!
Рудий не відходив від Петра. Скавчав, облизував обличчя. Марія раптом зрозуміла – якби не пес, вона могла б знайти чоловіка надто пізно. Алкогольне отруєння, лікарі потім сказали. Ще трохи – і не відкачали б.
У лікарні Петро пролежав три дні. Повернувся додому схудлий, постарілий.
– Вибач, – сказав він Марії, коли лишилися самі. – Я не знаю, що на мене найшло.
– Тихіше, – поклала вона руку йому на плече. – Головне, що все обійшлося.
– Собака врятувала, так? – Петро подивився на Рудого, що лежав біля дверей. – Я пам’ятаю смутно — вона гавкала, не давала мені заснути. Я намагався її прогнати, а вона шкрябалася, вила.
Марія кивнула, не довіряючи собі говорити.
– Дивно все це, – продовжив Петро. – Наче він знав. Наче спеціально не давав мені відключитися.
– Може, й справді знав.
Петро помовчав, потім покликав:
– Рудий, іди сюди.
Пес підійшов обережно. Петро простяг руку, погладив його по голові.
Рудий лизнув йому руку. І в очах собаки щось змінилося.
Минуло півроку.
Петро знайшов роботу – не таку престижну, як раніше, але стабільну. Кинув пити. З сім’єю став м’якшим. Рудий став повноправним членом сім’ї – Зінаїда Петрівна підгодовувала смаколиками, навіть Петро тепер увечері з ним гуляв.
Марія стояла біля вікна, спостерігаючи, як чоловік і собака повертаються з прогулянки. Петро щось розповідав Рудому, той уважно слухав.
– Мам, а звідки Рудий узявся? – спитав якось Андрійко.
– Не знаю, сину, – відповіла Марія чесно. – Просто прийшов. Коли нам було погано – прийшов.
– І допоміг?
– І допоміг.
– Мабуть, він добрий чарівник, – вирішив хлопчик. – У собачій шкурі.
Марія усміхнулася. Може, Андрійко мав рацію. Хто зна.
А вночі їй приснився сон. Молодий хлопець стоїть біля дороги, гладить рудого пса.
Пес скавчить, треться об ноги господаря.
– Іди, – каже хлопець. – Не хвилюйся за мене.
І розчиняється в ранковому тумані.
Марія прокинулася в сльозах. Встала, підійшла до передпокою. Рудий спав на своєму килимку. Спокійно, розмірено дихав.
Пес розплющив одне око, подивився на неї. І знову заснув.
А вранці, коли всі снідали, Андрійко раптом сказав:
– Мам, а Рудий усміхається. Дивись!
І справді – морда в пса була якась задоволена. Наче він виконав своє призначення.
Марія підійшла, присіла поруч, обійняла собаку. Той поклав їй голову на коліна.
– Ми тебе любимо, – шепнула Марія.
Рудий тихенько зітхнув. І заплющив очі, довірливо притулившись.
Десь далеко, за межами цього світу, молодий хлопець стояв біля світлої річки й усміхався. Його друг знайшов новий дім. І нову любов. А отже, все правильно. Усе, як має бути.
