— Будь ласка, доню, змилуйся, вже три дні, як я не їла навіть шматочка хліба, а в мене грошей і зовсім не лишилося, — благала старенька продавчиню.
Різкий зимовий вітер проймав до кісток, обвиваючи старі вулиці міста, наче нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями і щирими поглядами.
Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла літня жінка. Її обличчя було вкрите мереживом зморшок, кожна з яких розповідала історію болю, стійкості та згаслих надій. У руках вона стискала потерту торбинку з порожніми пляшками — останніми уривками минулого. Очі її були вогкі, а сльози повільно скочувалися по змарнілих щоках, нікуди не поспішаючи.
— Прошу тебе, донечко… — прошепотіла вона, і голос її тремтів, як листок на вітрі. — Три дні, як у роті мака не було. Жодної копійки… навіть на шматочок хліба.
Слова її зависли в повітрі, але за склом кіоску продавчиня лише холодно похитала головою.
— Ну й що? — відповіла вона роздратовано. — Тут пекарня, а не пункт прийому пляшок. Хіба не бачиш? На табличці ясно написано: пляшки здають у спеціальному місці, а там дають гроші… на хліб, на їжу, на життя. Що ж ти від мене хочеш?
Стара збентежилася. Вона не знала, що пункт закривається о дванадцятій. Вона запізнилася. Запізнилася на ту маленьку нагоду, яка врятувала б її від голоду. Раніше їй і в голову не спадало збирати пляшки. Вона була вчителькою, жінкою з освітою, з гідністю, яку не втратила навіть у найважчі дні. А тепер… тепер вона стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому заповнює її душу.
— Ну… — продавчиня трохи пом’якшила тон, — треба менше спати. Завтра, якщо принесеш пляшки раніше, приходь — тоді й поїси.
— Донечко, — благала жінка, — дай хоч чверть буханця… Я віддам завтра. У мене голова крутиться… Я не можу… Не витримаю цього голоду.
Але в очах продавчині не було й іскри співчуття.
— Ні, — різко перервала вона. — Милостинями не займаюся. Я сама ледве кінець з кінцем зводжу. Кожен день приходять такі, як ти, — усіх не нагодуєш. Не заважай, черга стоїть.
Поруч стояв чоловік у темному пальто, занурений у свої думки. Він здавався далеким, ніби був у іншому світі — світі клопотів, рішень, майбутнього. Продавчиня змінилася в мить, наче перед нею з’явився не звичайний покупець, а важливий гість.
— Доброго дня, Олександре Петровичу! — вигукнула вона привітно. — Сьогодні привезли ваш улюблений хліб — з горіхами та сухофруктами. А тістечка свіжі, з абрикосом. Вишневі — з вчорашнього, але теж дуже смачні.
— Доброго дня, — відповів він розсіяно. — Дайте хліб з горіхами і шість тістечок… вишневих.
— А може, абрикосових? — підказала вона з посмішкою.
— Неважливо, — пробурмотів він. — Нехай буде абрикосових.
Достав гаманець, він вийняв купюру і мовчки подав їй. Раптом його погляд випадково впав убік… і зупинився. Він побачив ту стару, що стояла в тіні кіоску. Її обличчя було йому знайоме. Дуже знайоме. Але пам’ять наполегливо не хотіла повертати спогади. Лише одна деталь спалахнула в свідомості — старовинна брошка у формі квітки, приколота до її потертого пальта. У ній було щось особливе… щось рідне.
Чоловік сів у чорний автомобіль, поклав пакет із покупками на сидіння та поїхав. Його офіс був недалеко, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показного розкошів. Олександр Коваль, власник великої мережі магазинів побутової техніки, починав з нуля ще на початку 90-х, коли країна стояла на межі хаосу, і кожну гривню доводилося заробляти потом і кров’ю. Завдяки залізній волі, розуму і неймовірній працездатності він збудував імперію, не покладаючись на зв’язки чи покровителів.
Його будинок — затишний котедж на околиці — був повний життя. Там жили дружина Наталя, двоє дітей — Максим і Данило, і незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вирвав його з думок.
— Сашко, — промовила Наталя тривожно, — дзвонили зі школи. Максим знову побився.
— Кохана, не знаю, чи зможу… — зітхнув він. — У мене важливі переговори з постачальником. Без цього контракту ми можемо втратити мільйони.
— Але мені важко їхати одній, — прошепотіла вона. — Я вагітна, втомлена. Не хочу сама туди йти.
— Не їдь, — відповів він рішуче. — Обіцяю, знайду час. А Максим… отримає гарну лекцію, якщо не почне себе поводити.
— Ти ніколи не вдома, — сумно сказала вона. — Приходиш, коли діти вже сплять, йдеш — коли ще не прокинулися. Я за тебе хвилююся. Ти зовсім не відпочиваєш.
— Це робота, — відповів він, відчуваючи укол провини. — Але все
