“Будь ласка, лише 10 гривень,” благав хлопчик, пропонуючи чіткувати черевики CEO. “Будь ласка, лише 10 гривень,” – він додав, що це для ліків мамі…
Артем Коваль не був із тих, кого легко відволікти. Його дні були розписані з точністю швейцарського годинника: зустрічі, злиття компаній, офіси з мармуру, де лунали штучні сміхи та дорога кава. Того морозного ранку він зайшов у улюблену кав’ярню, щоб переглянути листи перед радою директорів, де вирішувалося поглинання чергового конкурента.
Він не помітив хлопця – аж поки маленька тінь не з’явилася біля його блискучих чорних черевиків.
– Вибачте, пане, – почувся тоненький голосок, ледве чутний через вітер та сніг. Артем підняв погляд від телефону, роздратований, і побачив хлопчика років вісім-дев’ять, загорнутого у пальто на два розміри більше, у різних рукавицях.
– Що б ти не продавав, мені не треба, – відрізав Артем, знову дивлячись на екран.
Але хлопчик не пішов. Він опустився на сніг, діставши з-під пахви стару коробку з ваксою.
– Будь ласка, пане. Лише 10 гривень. Я зроблю ваші черевики як дзеркало.
Артем підніс біва. Місто було повне жебраків, але цей був наполегливий – і несподівано ввічливий.
– Чому саме 10 гривень? – спитав він, наче проти волі.
Хлопчик підвів голову, і Артем побачив у його великих, занадто великих для худийого обличчя очах сиру розпач. Щоки почервоніли від холоду, губи потріскалися.
– Це для мами, пане, – прошепотів він. – Вона хвора. Потрібні ліки, а в мене не вистачає.
У горлі Артема стиснуло – відчуття, яке він зненавидів миттєво. Жалість призначена для тих, хто не вміє рахувати гроші.
– Є притулки, благодійники. Шукай їх, – буркнув він, відмахуючись.
Але хлопчик не здавався. Він дістав з коробки шматочок тканини, його пальці червоніли від холоду.
– Будь ласка, пане, я не жебракую. Я працюю. Погляньте, ваші черевики в пилу. Я зроблю їх такими блискучими, що всі ваші багаті друзі заздритимуть.
З грудей Артема вирвався холодний сміх. Кумедно. Він оглянувся: інші відвідувачі кав’ярні, немов нічого не бачили. Біля стіни сиділа жінка в потертому пальті, притиснувшись до себе. Артем знову подивився на хлопчика.
– Як тебе звуть? – спитав він, роздратований власною цікавістю.
– Тарас, пане.
Артем зітхнув, глянув на годинник. П’ять хвилин не проблема. Може, хлопець піде, якщо отримає свої гроші.
– Гаразд. Десять гривень. Але тільки якщо добре виконаєш.
Очі Тараса засяяли, наче вогники ялинки. Він миттю взявся за роботу, тер
