“Будь ласка, лише 10 гривень,” благав хлопчик, пропонуючи чоботи вичистити CEO.
Володимир Коваль не звик, щоб його переривали. Його дні були розписані хвилина в хвилину: зустрічі, угоди, офіси з мармуровими підлогами, де лунали штучні сміхи та дорогі кавові зерна. Того морозного ранку він зайшов у улюблену кав’ярню, щоб переглянути листи перед нарадою, де мали вирішити долю чергового конкурента.
Він навіть не помітив хлопчика — поки біля його блискучих черевиків не з’явилася маленька тінь.
—Вибачте, пане, — почувся тоненький голосок, ледве чутний через вітер і сніг. Володимир підняв погляд від телефону й побачив хлопчика років восьми, закутаного у пальто на два розміри більше, у різних рукавицях.
—Що б ти не продавав, мені не треба, — відрізав Володимир, знову опускаючи очі на екран.
Але хлопчик не пішов. Він опустився на сніг, діставши з-під пахви стару коробочку з ваксою.
—Будь ласка, пане. Лише 10 гривень. Я вам чоботи до блиску вичищу.
Володимир підняв брова. У місті було багато жебраків, але цей був наполегливим — і несподівано чемним.
—Чому саме 10 гривень? — спитав він, не знаючи, навіщо це робить.
Хлопчик підняв голову, і Володимир побачив у його великих очах справжню відчайдушність. Щоки були почервонілі від холоду, губи потріскалися.
—Це для мами, пане, — прошепотів він. — Вона хвора. Потрібні ліки, а в мене немає грошей.
У Володимира стиснулося в грудях — відчуття, яке він давно від себе відганяв. Жаль була для тих, хто не вмів дбати про себе.
—Є притулки. Благодійність. Іди туди, — буркнув він, відмахуючись.
Але хлопчик не здавався. Він дістав ганчірку й почав терпко працювати над чоботом.
—Будь ласка, пане, я не жебраю. Я працюю. Дивіться, ваші чоботи вже блищать!
З Володимира вирвався короткий, холодний сміх. Він оглянувся: інші відвідувачі кав’ярні вдавали, що не бачать цієї сцени. Біля стіни сиділа жінка в потертому пальто, притиснувшись до себе.
—Як тебе звати? — спитав Володимир, дратуючись на самого себе.
—Тарас, пане.
Володимир зітхнув. Поглянув на годинник. Можна втратити п’ять хвилин.
—Добре. Десять гривень. Але щоб блищало.
Очі Тараса засяяли. Він працював швидко й уміло, навіть тихо насвистуючи.
—Часто це робиш? — грубо спитав Володимир.
Тарас кивнув.
—Щодня, пане. Після школи теж. Мама раніше працювала, але зараз дуже хвора. Я мушу сьогодні купити ліки…
Володимир глянув на жінку біля стіни — вона не рухалася, не просила нічого.
—Це твоя мама?
Тарас кивнув.
—Так, пане. Але не говоріть із нею. Вона не любить просити.
Коли він закінчив, Володимир оглянув чоботи — вони сяяли, як дзеркало.
—Не брехав. Гарна робота. — Він дістав із гаманця десятку, потім ще одну.
—Беріть двадцять.
Тарас похитав головою.
—Пане, ми домовились на десять.
—Ти заслужив.
—Мама каже: не беріть те, що не заробили.
Володимир дивився на нього — цього малого, тонкого, але з гордо піднятою головою.
—Тоді візьми як аванс за наступний раз.
Тарас усміхнувся, бігнув до мами, показав їй гроші. Вона підняла очі, заплакала.
Володимир відчув важкість у грудях.
Наступного ранку він знову прийшов до кав’ярні. Тарас був там, намагався напоїти маму кавою.
—Я можу почистити ваші чоботи! Безкоштовно, як обіцяв!
Володимир розпитав про їхнє життя. Дізнався, що вони ночують у підвалі старої церкви.
Того дня він пропустив нараду вперше за 15 років. Знайшов клініку, викликав швидку. Грип, пневмонія, виснаження — те, чого в сучасному місті просто не повинно бути.
Він сидів у лікарні аж до ночі.
—Ви не мусите тут бути, — прошепотів Тарас. — Ви зайнята людина.
—Є речі важливіші, — сказав Володимир.
Мати Тараса одужувала повільно. Він оплатив ліки, знайшов їм квартиру, віддав хлопчика до школи.
Одного вечора, коли Володимир прийшов із продуктами, Тарас, вже без чобіт, усміхнувся:
—Ваші чоботи потребують чистки.
—Завтра, — засміявся Володимир. — Я їх спеціально забрудню.
Минали місяці. Він часто приходив до них, приносячи книжки, одяг, їжу.
Однієї ночі Тарас запитав:
—А у вас є мама, пане Ковалю?
—Була, — тихо відповів Володимир. — Працювала дуже важко, як твоя.
—Хтось їй допомагав?
—На жаль, ні.
Тарас взяв його за руку.
—Тоді я радий, що ви допомогли моїй.
Через рік, вже весною, Володимир сидів на лавці біля школи. Тарас, трохи вищий, знову чистив його чоботи — тепер уже звички заради.
—Схоже, ти все ще найкращий, — пожарту
