**Щоденниковий запис**
Небо мрячило, немов тонка мережива дощу, коли люди йшли повз із розкритими парасольками, опустивши очі. Але ніхто не звернув уваги на жінку у бежевому костюмі, яка посеред перехрестя впала на коліна. Голос її тремтів. «Будь ласка одружся на мені», прошепотіла вона, тримаючи оксамитову коробочку в руках. А чоловік, якому вона зробила пропозицію? Він не голився тижнями, носив пальто, залатане скотчем, і спав у провулку за кілька кварталів від Хрещатика.
**Два тижні тому**
Олена Коваленко, 36 років, мільярдерка та генеральна директорка IT-компанії, мати-одиначка, мала все або принаймні так думав світ. Нагороди з Forbes, обкладинки журналів та пентхауз із видом на Софійську площу. Але за скляними стінами офісу їй здавалося, що вона задихається.
Її шестирічний син Марко замовкнув з того дня, як батько відомий хірург кинув їх заради молодої моделі та життя у Львові. Марко більше не сміявся. Ні на мультики, ні на цуценят, навіть на шоколадний торт.
Ніщо його не тішило окрім дивного, обірваного чоловіка, який годував голубів біля його школи.
Олена вперше помітила його, коли запізнилася забрати сина. Марко, зазвичай мовчазний, показав через дорогу й сказав: «Мамо, цей дядько розмовляє з птахами, ніби вони його родина».
Олена не приділила цьому уваги поки сама не побачила. Бездомний, років сорока, з теплими очима під шаром бруду та бородою, кришив хліб на камяну огорожу й тихо розмовляв із кожною голубкою, немов із другом. Марко стояв поруч, дивився мяким поглядом з тією тишею, яку вона не бачила вже місяцями.
З того дня Олена почала приходити на пять хвилин раніше, просто спостерігати за цим.
Одного вечора, після важкої наради, вона йшла повз школу сама. Він був там навіть під дощем бурмочучи птахам, мокрий, але все ж з посмішкою.
Вона вагалася, потім перейшла вулицю.
«Вибачте», тихо сказала вона. Він підвів погляд, очі були ясними, попри бруд. «Я Олена. Той хлопчик, Марко він він дуже до вас привязався».
Він усміхнувся. «Я знаю. Він розмовляє з птахами. Вони розуміють те, що люди не розуміють».
Вона сміялася, хоч і не хотіла. «Можна дізнатися, як вас звуть?»
«Ярослав», просто відповів він.
Вони говорили. Двадцять хвилин. Потім годину. Олена забула про нараду. Забула про парасольку, під якою дощ стікав їй за комір. Ярослав не просив грошей. Він запитував про Марка, про її компанію, як часто вона сміється і слухав. Справді слухав.
Він був добрим. Розумним. Простим. І зовсім не схожим на будь-якого чоловіка, якого вона коли-небудь знала.
Дні переростали у тижні.
Олена приносила каву. Потім борщ. Потім шарф.
Марко малював портрети Ярослава й говорив: «Він як справжній ангел, мамо. Але сумний».
На восьмий день Олена запитала те, що не планувала:
«Що що б ти зробив, щоб почати жити знову? Щоб отримати другий шанс?»
Ярослав відвів погляд. «Хтось має повірити, що я ще важливий. Що я не привид, якого люди не помічають».
Потім він подивився їй прямо в очі.
«І я хочу, щоб цей хтось був справжнім. Щоб мене не жаліли. А просто обрали».
**Тепер Пропозиція**
І ось так сталося, що Олена Коваленко, мільярдерка, яка раніше до сніданку купувала IT-стартапи, тепер стояла на колінах на Володимирській під дощем, з перснем у руці, перед чоловіком, у якого не було нічого.
Ярослав був приголомшеним. Не через камери, що вже клацали навколо, чи через натовп із піднятими бровами.
А через неї.
«Ти хочеш, щоб я на тобі одружився?» прошепотів він. «Олено, у мене немає імені. Немає рахунку. Я сплю за сміттєвим баком. Чому саме я?»
Вона ковтнула. «Тому що ти змушуєш мого сина сміятися. Тому що ти знову даруєш мені почуття. Тому що ти єдиний, хто нічого не хотів від мене ти просто хотів мене пізнати».
Ярослав дивився на коробочку в її руці.
Потім зробив крок назад.
«Лише якщо відповіси спочатку на одне питання».
Вона завмерла. «Питай, просто питай».
Він нахилився до неї, щоб їхні погляди зустрілися.
«Ти б мене любила», запитав він, «якби дізналася, що я не просто чоловік на вулиці а людина з минулим, яке може знищити все, що ти будувала?»
Її очі розширилися.
«Що ти маєш на увазі?»
Ярослав випрямився. Голос його був тихим, майже сипливим.
«Бо я не завжди був бездомним. Колись у мене було імя, яке шепотіли в залах судів».
Іван Петренко стояв там, огорнений німотою, тримаючи пошарпану іграшкову машинку у руці. Червона фарба облупилася, колеса хиталися, але вона була дорожчою за будь-які розкоші, які він мав.
«Ні», нарешті сказав він і впав на кол
