Небо мрячило ніжно, як шовкова завіса дощу, коли люди йшли повз із розкритими парасольками, опустивши очі. Але ніхто не звернув уваги на жінку у бежевому костюмі, яка посеред перехрестя впала на коліна. Її голос тремтів. «Будь ласка одружись на мені», прошепотіла вона, тримаючи оксамитову коробочку. Чоловік, до якого вона зверталася? Неголений тижнями, у пальті, залатаному скотчем, він спав у провулку за кілька кварталів від Хрещатика.
Два тижні тому
Олеся Коваль, 36 років, мільярдерка, генеральна директорка технологічної компанії та мати-одиначка, мала все або принаймні так здавалося світу. Нагороди зі списку «Форбс», обкладинки журналів та пентхауз з видом на Софійську площу. Але за скляними стінами її офісу вона відчувала, що задихається.
Її шестирічний син Ярко замовк після того, як його батько відомий хірург покинув їх заради молодої моделі та життя у Львові. Ярко більше не сміявся. Ні на мультики, ні на цуценят, навіть на шоколадний торт.
Ніщо його не тішило окрім дивного, обірваного чоловіка, який годував голубів біля його школи.
Олеся вперше помітила його, коли запізнилася за сином. Ярко, зазвичай мовчазний, показав через дорогу й сказав: «Мамо, цей дядько розмовляє з птахами, ніби вони його родина».
Олеся не звернула уваги доки сама не побачила. Бездомний, років сорока, з теплими очима під шаром бруду та бородою, кришив хліб на камяну огорожу й тихо говорив до кожної голубки, немов із другом. Ярко стояв поруч, дивився мякими очима з тією тишею, яку вона не бачила вже місяцями.
З того дня Олеся почала приходити на пять хвилин раніше, лише щоб спостерігати за цим дивом.
Одного вечора, після важкої наради, вона йшла повз школу. Він був там навіть під дощем шепотів птахам, промоклий, але все ж усміхнений.
Вона вагалася, потім перейшла вулицю.
«Вибачте», тихо сказала вона. Він підвів погляд, очі яскравими, попри бруд. «Я Олеся. Цей хлопчик, Ярко він він дуже до вас привязався».
Він усміхнувся. «Я знаю. Він розмовляє з птахами. Вони розуміють те, що люди не розуміють».
Вона реготала, хоч і не хотіла. «Можна дізнати, як вас звати?»
«Дмитро», просто відповів він.
Вони говорили. Двадцять хвилин. Потім годину. Олеся забула про нараду. Забула про парасольку, під якою дощ стікав їй за комір. Дмитро не просив грошей. Він питав про Ярка, про її компанію, як часто вона сміється і слухав. Справді слухав.
Він був добрим. Розумним. Простим. І зовсім не схожим на жодного чоловіка, якого вона коли-небудь знала.
Дні переростали у тижні.
Олеся приносила каву. Потім борщ. Потім шарф.
Ярко малював портрети Дмитра й казав матері: «Він як справжній ангел, мамо. Але сумний».
На восьмий день Олеся запитала те, що не планувала:
«Що що би ти зробив, щоб почати жити знову? Щоб отримати другий шанс?»
Дмитро відвів погляд. «Хтось має повірити, що я ще важливий. Що я не просто привид, якого ніхто не помічає».
Потім він подивився їй у вічі.
«І я хочу, щоб цей хтось був щирим. Щоб не жалів мене. А просто обрав мене».
Тепер Пропозиція
І ось так вийшло, що Олеся Коваль, мільярдерка та гендиректорка, та, що колись до сніданку купувала ІТ-компанії, тепер стояла на колінах на Прорізній під дощем, з кільцем у руці, перед чоловіком, у якого нічого не було.
Дмитро здавався приголомшеним. Не через камери, що вже клацали навколо, чи через натовп із піднятими бровами.
А через неї.
«Ти хочеш вийти за мене?» прошепотів він. «Олесю, у мене немає імені. Немає рахунку. Я сплю біля смітника. Чому саме я?»
Вона ковтнула. «Тому що ти змушуєш мого сина сміятися. Тому що ти знову даруєш мені почуття. Тому що ти єдиний, хто нічого не хотів від мене ти просто хотів мене пізнати».
Дмитро дивився на коробочку в її руці.
Потім зробив крок назад.
«Лише якщо спершу відповіси на одне питання».
Вона завмерла. «Питай, просто питай».
Він нахилився до неї, щоб їхні очі зустрілися.
«Чи кохала б ти мене все одно, запитав він, якби дізналася, що я не просто чоловік з вулиці а людина з минулим, яке може зруйнувати все, що ти побудувала?»
Її очі розширилися.
«Що ти маєш на увазі?»
Дмитро випростався. Голос був тихим, майже хрипким.
«Бо я не завжди був бездомним. Колись у мене було імя, яке шепотіли в залах судів».
Павло Марченко стояв там, оточений мовчанням, тримаючи пошарпану іграшкову машинку у руці. Червона фарба облупилася, колеса хиталися, але вона була дорожчою за будь-які розкоші.
«Ні», нарешті сказав він і опустився на коліна перед близнюками. «Я
