Небо тихо плакало дрібним дощем, коли люди, сховавшись під парасолями, поспішали вулицями, не звертаючи уваги на жінку у бежевому костюмі, яка стояла на колінах посеред перехрестя. Її голос тремтів. «Будь ласка одружися зі мною», прошепотіла вона, тримаючи оксамитову коробочку. Чоловік, до якого вона зверталася, носив протерте пальто, залатане скотчем, і жив у завулку за кілька кварталів від головного проспекту.
Два тижні тому
Олена Бойко, 36 років, мільярдерка, генеральна директорка великої IT-компанії та мати-одиначка, мала все принаймні, так думав світ. Нагороди, фотографії на обкладинках журналів, пентхауз із видом на старовинний парк. Але за скляними стінами офісу їй бракувало повітря.
Її шестирічний син Ярик замовк після того, як його батько відомий хірург пішов до молодшої моделі й переїхав до Відня. Хлопчик більше не сміявся. Ні на мультфільми, ні на цуценят, навіть на шоколадний торт.
Ніщо не могло його розвеселити окрім дивного, обірваного чоловіка, який годував голубів біля школи.
Олена вперше помітила його, коли запізнилася за сином. Ярик, зазвичай мовчазний, показав через дорогу й сказав: «Мамо, цей дядько розмовляє з птахами, ніби вони його родина».
Вона не звернула уваги аж поки не побачила сама. Бездомний, років сорока, із теплими очима, схованими під шаром бруду, кришив хліб і шепотів щось голубкам, ніби справжнім друзям. Ярик стояв поруч, дивився зі спокійними очима тим самим, яких вона не бачила вже місяцями.
З того дня Олена почала приходити на пять хвилин раніше, аби побачити цю сцену.
Одного вечора, після важкої наради, вона йшла повз школу. Там був він навіть під дощем мокрий, але все ще посміхаючись.
Вона вагалася, але перейшла дорогу.
«Вибачте», тихо сказала вона. Він підвів погляд. «Я Олена. Мій син Ярик він дуже до вас привязався».
Він усміхнувся. «Я знаю. Він розмовляє з птахами. Вони розуміють те, що люди ні».
Вона сміхнулася, хоча й не хотіла. «А як вас звати?»
«Іван», просто відповів він.
Вони розмовляли. Двадцять хвилин. Потім годину. Олена забула про нараду. Забула навіть про парасольку, з якої вода стікала їй за комір. Іван не просив грошей. Він питав про Ярика, про її роботу, про те, чи часто вона сміється і слухав. Справді слухав.
Він був добрим. Розумним. Простим. І зовсім не схожим на тих чоловіків, яких вона колись знала.
Дні склалися у тиждень.
Олена приносила каву. Потім борщ. Потім шарф.
Ярик малював портрети Івана й казав: «Мамо, він як справжній ангел. Тільки сумний».
На восьмий день Олена запитала те, про що не планувала:
«Що що тобі потрібно, аби почати жити знову? Отримати другий шанс?»
Іван відвів погляд. «Хтось має повірити, що я ще вартий чогось. Що я не привид, якого ніхто не помічає».
Потім він подивився їй у вічі.
«І я хочу, щоб цей хтось був справжнім. Без жалю. Просто обрав мене».
Сьогодні Пропозиція
І ось так сталося, що Олена Бойко, мільярдерка, яка колись купувала компанії до сніданку, тепер стояла на колінах під дощем, з перснем у руках, перед чоловіком, у якого не було нічого.
Іван був приголомшений. Не через камери, що вже клацали навколо, і не через натовп із піднятими бровами.
А через неї.
«Ти хочеш вийти за мене заміж?» прошепотів він. «Олено, у мене немає ні прописки, ні рахунку в банку. Я сплю за сміттєвим баком. Чому я?»
Вона ковтнула. «Тому що ти змушуєш мого сина сміятися. Тому що ти знову даруєш мені почуття. Тому що ти єдиний, хто нічого не вимагав ти просто хотів мене пізнати».
Іван подивився на коробочку в її руках.
Потім зробив крок назад.
«Тільки спочатку відповідь на одне питання».
Вона завмерла. «Запитуй».
Він нахилився, щоб їхні очі зустрілися.
«Чи любила б ти мене», промовив він, «якби дізналася, що я не просто бездомний а людина з минулим, яке може зруйнувати все, що ти створила?»
Її очі розширилися.
«Що ти маєш на увазі?»
Іван випрямився. Його голос був тихим, майже сипливим.
«Я не завжди був таким. Колись моє імя звучало в залах судів».
За півроку Олена та Ярик переїхали до маєтку Івана. Але вони переїхали не просто до будинку вони повернулися до родини.
Стара іграшка, пошарпана й потерта, тепер стояла у скляній вітрині в кабінеті Івана, з маленькою табличкою:
«Іграшка, що врятувала життя й подарувала мені сімю».
Бо іноді не гроші чи могутність змінюють долю, а найдрібніші речі від щирого серця.
