Дім, де залишилось кохання
Я, Ярослав, переїхав у сусіднє село й одразу вирішив будувати нове життя. Старий будиночок, що дістався від тітки по маминій лінії, став тимчасовим прихистком. Працював невпинно: добудовував ґанок, перекривав дах… Але одного дня помітив — по піщаної дорозі від зупинки йшла струнка жінка з торбою в руках. Оксана. Така витончена, з міською виправкою.
«Отаку б за дружину», — промайнуло в думках.
За кілька днів зустрів її біля крамниці. Просто підійшов і сказав:
— Я Ярослав. Знаю, ви — Оксана. Можемо познайомитися?
Оксана зніяковіла. Такий чоловік — молодий, дужкий — і цікавиться нею, жінкою, що вже багато прожила. Але він був наполегливий і добрий. Так почали зустрічатися. А через рік сталося те, чого Оксана не чекала — він запропонував їй руку й серце. Подарував перстень. Справжній, із золота, з каменем.
Вона не вірила своєму щастю. Адже їй вже було п’ятдесят вісім, а Ярослав молодший на три роки. Жили вони удвох, син давно переїхав у іншу область — навчався, одружився, там і лишився. Онучці — п’ять, приїжджають рідко, але Оксана чекає кожного дзвінка, кожної світлини.
Того вечора вона сиділа біля вікна. У борщі вже охололи ложки, а на серці — тривога. Ярослав ішов зранку на поле — жнива. Казав, що сьогодні мають закінчити. А його все не було.
Вона згадала своє дитинство. Старша з шести дітей у тісній хаті з батьком, матір’ю та старою бабусею. Все господарство на її плечах, грошей — ледве вистачало. Іграшок не знала. Навіть ялинки на Різдво не мали — уперше побачила її лише в школі. Там же вперше відчула радість — блискучі кулі, колядки, дитячий сміх…
А потім — як грім: не стало батька. За два місяці — бабусі. Мати лишилася сама з шістьма дітьми. Оксані тоді був третій клас. Її дитинство скінчилося. Вона стала за бабусю: готувала, прибирала, доглядала за малими. Рука лишилася пошкодженою після падіння з повітки — пальці так і не слухалися, але вона не здавалася.
Після восьмого класу пішла до училища. Там, уперше, почувалася щасливою: подруги, похвали викладачів, навчання. Стала майстринею шиття, все робила майже однією рукою. Її навіть за кордон возили — найкращих десять, і вона серед них.
Але мати не підтримала її мрію про шлюб — з Тарасом, добрим хлопцем із училища. Сказала: «Навіщо тобі це? Самотність — твоя доля». І, мабуть, ті слова щось у ній зламали…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І тут вона зустріла Ярослава.
І ось вони разом. Вже багато років. Збудували дім. Виростили сина. А тепер — просто чекає, коли відчиниться калітка.
І бачить — йде! Ярослав, втомлений, але усміхнений:
— Сонечку, все! Жнива закінчені. Завтра нарешті спочинемо…
І в цих словах було стільки тепла, що всі давні болі, зради, втрати розтанули. Вона знала — нарешті її життя належить їй. І в ньому — кохання.
Якби не вірив у другу спробу, не знав би, що щастя можна знайти навіть у пізні роки.
