Будинок на межі болота

Хата на краю болота

Оксана стояла серед зарослого подвір’я, по пояс у реп’яхах і кропиві, й дивилася на похилену хатку з облізлою табличкою: “с. Вербове, вул. Поліська, 1”. Повітря пахло болотом, мокрою деревиною і… спогадами.

У дитинстві вона кожне літо проводила тут у бабусі Марії — суворої жінки з сірою косою й гучним голосом. Та пекла пироги з ожиною, варила трав’яний чай, уміла ворожити на воску й шептати від горішків. “Тут лісові духи живуть, — казала бабуся. — Лише якщо з добрим серцем прийшов — не чіпляться”. Оксана тоді вірила.

Зараз їй тридцять один. І вона знову тут. Після десяти років життя з Ігорем, який пішов до молодої інструкторки з фітнесу, та офісної роботи, яка вичавила її, немов лимон, Оксана раптом зрозуміла: якщо не звернути зараз, буде пізно. І вона звернула. Прямо на ґрунтовку.

Дістався їй будинок від бабусі. Мати хотіла продати його за копійки сусідові-мисливцю, але Оксана відмовилась. Сказала: сама розбереться. “Знову вигадуєш”, — кинула мати.

Першого дня вона просто мила підлогу. З дерев’яних дошок змивала чорно-зелену бруд, наче десятиліття втоми зникали у відрі. Потім відчистила піч, здула пил з ікон, прогнала мишей. Вночі зав’язалася в бабусину ковдру. Їй снився дім — теплий, живий. Ніби бабуся пригорнула її й прошепотіла: “Не бійся. Твій корінь тут”.

На третій тиждень у Вербове приїхала “делегація”: мати, тітка Наталка й двоюрідний брат Василь.

— Ми тут подумали, — почала мати, оглядаючи ґанок з виразом огиди. — Раз бабуся на всіх одна, значить, і хату треба ділити.

— Ага, — піддав Василь, копиряючи ніс чоботом. — Тут можна базу мисливську зробити. Я вже ціни дізнався.

Оксана витерла руки об фартух і вийшла на ґанок.

— Ласкаво просимо. Тільки бази тут не буде. Бабуся при житті оформила хату на мене. Заповіт нотаріально завірений.

— Оксано, не спіши! — підвищила голос тітка. — Ти ж у нас сама, а Василь — сім’янин! Йому потрібніше!

— У Василя, якщо не помиляюсь, три кредити й аліменти. Це його проблеми. А хата — моя. І крапка.

— Та подивись на неї! — закипіла мати. — Живе тут, як та відьма болотяна, а на рідних руку підносить!

— Руку підносили ви, коли мене в дитинстві за пиріг без дозволу лупцювали, — сухо відповіла Оксана. — А тепер, якщо не важко, покиньте мою теліжку.

Родичі пішли, гучно тупцюючи. Василь, від’їжджаючи, навмисне вдарив бампером об хатню калітку.

Тієї ночі, ледве Оксана зібралася спати, під підлогою заскрипіло. Потім ще раз. Ніби хтось ходив у підполлі.

Вона спустилася з ліхтарем. Щілина між дошками у коморі була занадто широкою, і промінь висвітив щось блискуче. Оксана відсунула дошку. Під нею — скриня. Загорнена в поліетилен.

У скрині — пачка листів. Бабусиних. Деякі адресовані їй, Оксані.

“Якщо ти читаєш це — значить, вирішила залишитися. Я знала, що повернешся. Тут твоя сила. Пам’ятай: у цієї хати — твоє коріння, твоя кров і твоя правда. В тебе вистачить відваги бути собою. Лише не бійся. Ні людей, ні боліт. Люди — страшніші”.

Листи були схожі на щоденник. Бабуся писала про свої сни, про духів, що приходили до неї, про родичів, яких терпіла заради миру, але не любила. І — про жінку на ім’я Софія, з якою колись жила у сорокові. “Ми звали себе сестрами. Тоді інакше було не можна”. Оксана зачиталася. Її серце задрожало. Невже бабуся…

Через тиждень до села приїхала бригада робітників: жінка середніх років з благоКоли Оксана вийшла на поріг хати, вона побачила, як перше весняне сонце торкається болота, перетворюючи його на сріблясте дзеркало, і зрозуміла, що знайшла те, що шукала — не просто дім, а місце, де її душа нарешті заговорила голосом бабусиних листів.

Оцініть статтю
ZigZag
Будинок на межі болота