— Оленко Іванівно! Та що ви робите?! — кричала Марія Степанівна, розмахувала у повітрі зім’ятою довідкою. — Як це не можна жити? Хата ж стоїть, готова!
— А документів немає, — спокійно відповідала жінка за вікном, навіть не піднімаючи очей від паперів. — Без паперів хоч золотий терем зведіть — жити не дозволимо.
— Які ще документи?! Ділянка наша, мат.капітал витратили, кредит взяли! Усе по закону! — Марія вдарила кулаком у підвіконня, від чого дзенькнули шибки.
— Люба, — Оленка Іванівна нарешті відірвалася від паперів і глянула на відвідувачку поверх окулярів. — Ділянка ваша, це так. А дозвіл на будівництво де? Проект узгоджений де? Акт здачі де?
Марія відчула, як під нею підгинаються коліна. Присіла на незручний пластиковий стілець.
— Нам казали, що для приватного будинку нічого узгоджувати… Сусіди будували без усіляких проектів…
— А коли це було? — хмикнула чиновниця. — Закони змінюються, люба. Тепер без папірців — нікуди.
Марія вийшла з адміністрації наче приголомшена. Дощик моросив дрібний, неприємний, пробирався аж у душу. Вона сіла у стареньку машину, дістала телефон.
— Василю? Василю, сину… — голос тремтів. — Приїжджай, будь ласка. Тут таке діло…
Василь приїхав за годину, знайшов матір сидячою на ґанку їхнього нового дому. Хата й справді вийшла гарна — двоповерхова, з великими вікнами, охайним дахом. Марія копила на неї все життя, продала міську квартиру, докинула мат.капітал, взяла кредит.
— Мам, що трапилося? — Син присіпортував поруч. — Чому ти не всередині?
— Та не можна мені всередині, — гірко усміхнулася Марія. — Виявляється, жити тут не можна. Будинок не оформлений як слід.
Василь нахмурився.
— Як не оформлений? Ти ж усе робила через будівельну фірму. Вони ж мали…
— Мали, та не зробили! — вибухнула Марія. — Обдурили, Василю! Казали, що самі все оформлять, а тільки гроші взяли та й зникли! Тепер дзвоню — телефони не беруть!
Василь дістав із кишені цигарки, запалив. Матір несхвально поглянула на нього.
— Василю, кидай уже цю погань. Здоров’я занапастиш.
— Зараз не до здоров’я, мам. Розкажи детальніше, що в адміністрації сказали.
Марія зітхнула, поправила хустку на голові.
— Кажуть, треба було заздалегідь дозвіл на будівництво брати. І проект узгоджувати. І ще купа папірців. А мені ці будівельники — Коваль із Гончаром — казали, що самі все зроблять. Ось і повірила дурна…
— А договір із ними є?
— Є. Але там нічого про документи не написано. Тільки про те, що хату зведуть.
Василь затягнувся і повільно випустив дим.
— Значить, так. Завтра підемо до юриста. Подивимося, що можна зробити. Може, ще не все втрачено.
Наступного дня вони сиділи в офісі юридичної контори. Юрист — молода жінка зі стомленими очима — вивчала документи.
— Розумієте, — казала вона, відкладаючи папери, — ситуація складна, але не безнадійна. Будинок збудований, це факт. Ділянка ваша, теж факт. Але тепер треба все узаконити заднім числом.
— А це можливо? — із надією запитала Марія.
— Можливо, але довго й дорого. Спочатку треба замовити технічний план. Потім подавати документи на узаконення самовільної забудови. Це може затягнутися на рік або й більше.
— А скільки це коштуватиме? — Василь нахилився уперед.
— Орієнтовно… — юристка завагалася, — тисяч сто п’ятдесят. Може, більше, якщо будуть ускладнення.
Марія ахнула.
— Та в мене таких грошей нема! Я все витратила на будинок!
— Тоді лишається чекати, доки вас змусять знести будівлю, — сухо сказала юристка. — Рано чи пізно черга дійде до вас.
Ввечері Марія сиділа на кухні в старій хаті — тій самій, яку збиралася зносити, як тільки переїде в нову. Пила чай із старенького сервізу, що дістався ще від бабусі.
— Мам, не переживай так, — Василь гладив її по плечу. — Грошей знайдемо. Як-небудь викрутимося.
— Звідки гроші, сину? У тебе своя сім’я, іпотека. А в мене пенсія копійчана. На хліб вистачає, не більше.
У двері постукали. Василь відчинив — на порозі стояла сусідка, тітка Ганна.
— Маріє, ти вдома? — вона зайшла на кухню, не чекаючи запрошення. — Чула, що в тебе з новим будинком клопіт.
Марія кивнула, не піднімаючи очей.
— Ось, виявляється, збудували ми хату незаконно. Тепер або плати великі гроші, або зноси.
Тітка Ганна присіла за стіл, налила собі чаю.
— А ти знаєш, що в Гончарів така сама біда? І в Ковалів. Вони теж через ту саму фірму будували.
— Як же так? — здивувався Василь. — Виходить, ці будівельники спеціально людей обдурювали?
— А хто їх знає, — знизала плечима Ганна Михайлівна. — Може, й не спеціально. Може, самі не знали, що треба оформляти. Або знали, та не хотіли возитися. Їм головне — збудувати й гроші отримати.
— І що тепер Гончарі роблять?
