1950 рік, зимовий холод пронизував до кісток. У темній скромній скромниці з глиняних стін і запахом вогкості, сімнадцятирічна Олеся лаялася, стискаючи простирадла, коли схватки кидали її в кутки. Вона була одна, окрім старої баченьки Маріни, жінки з грубими руками і серцем, що звикло до біди.
Коли нарешті крик новонародженої дитинки пролунав у тиші, Олеся відчула, як душа повернулася в тіло.
— Це гарна дівчинка, — сказала Маріна, обгорьовуючи немовля в теплий плед і кладе її на груди Олесі.
Олеся, ще тремтячі і окроплена кров’ю, затримала її з незграбною ніжністю, в очах якої вже палала матусина лагідність. Вона клялася, що ніщо не розлучить її з цим маленьким чаром.
Та радість тривала лише мить.
Двері розчавило сухе постукання, і в кімнату влетіла її мати — пані Ганна, мов буря, в чорному краваті скорботи, хоча нікого не вмирали. На обличчі — вираз незадоволення.
— Дай її мені! — вигукнула вона, вириваючи дитину з рук Олесі.
— Ні, мамо! Відпусти! — лунало криком Олесі, вже майже піднімаючись, майже без сил.
— Мовчи! — холодно пройняв голос, як крижаний вітер. — Погано народилась, та ще й «монголоїдна». Не переживе. Ні на що не варта.
Олеся плакала, кричала, благала, та мати не зупинилась. Обгорнувши малечу ще міцніше, вона вийшла, розчинивши двері гучним гудком, що вдарив у груди Олесі, немов постріл.
Тієї ночі вона залишилась з порожніми руками, вигукуючи ім’я, яке так і не змогла вимовити.
Роки минули. У селі Грабове всі думали, що її дитина померла при народженні — так сказала мати. Олеся, змушена мовчати, навчилася жити з фальшивою посмішкою, а серце гнило всередині.
Вона покинула дім, коли виповнилося двадцять п’ять, не озираючись. Прощення і забуття були десь далеко, а зцілення — ще далі.
Час текло, мов сухе листя. Олеся стала вчителькою в початковій школі, жила сама, без чоловіка й дітей. У глибині душі вона відчувала, ніби частина її залишилася в тій темній скромниці.
До того ж, одного весняного вечора вона повернулася до села. Мати померла, і, можливо, разом з нею зникли останні кайдани, що тримали її в полоні.
Олеся прогулювалася центральною площею, там, де колись гралася дитиною. Аромат свіжеї буханки поєднався з запахом в’янучих квітів. Вона майже сіла на лавочку, коли раптом почула дитячий сміх — чистий, кришталевий, мов шепіт минулого.
Вона обернулася.
І побачила його.
Девочка приблизно дев’ять років гралася з лялькою зі старого одягу. На голові — розпущені коси, сукня квіткова, пошита по краях. Її очі — мигдалеподібні, блищали незвичною ласкою, наче вогник, що розпалив у Олеся щось глибоке.
Серце її задряпало в грудях.
Вона підвела кроки, ноги тремтали.
— Привіт, красунечко… як тебе звати? — запитала вона з розбитим голосом.
Дитина подивилася, без страху, з цікавістю.
— Я — Квітка, — відповіла вона усмішкою.
Олеся відчула, ніби час зупинився. Квітка. Це було ім’я, яке вона колись мріяла дати дочці, слово, що вона проковтнула роками.
Коліна підвели.
Тоді підбігла старша жінка — з обвітреною обличчям і руками, ніби у печі, — пані Надія, місцева пекарка, і обхопила дитину за плече.
— Ви її знаєте? — запитала вона Олесю обережно.
— Я… бачу її знайомою, — заплакала Олеся.
Надія опустила погляд, невпевнено.
— Живу з нею з немовляти. Добра пані подарувала, сказавши, що мати не хотіла, треба було сховати. Я ніколи не дізналася, що було насправді…
Олеся відчула, як душа виповзає з рота.
— Це не правда! Я її кохала! Мені її викрали! — вибухнула вона, не стримуючи себе.
Пекарка відступила на крок, здивована.
Дитина ж мовчки спостерігала, потім крокнула вперед.
— Ти моя мама? — запитала вона просто, без зайвих драм, з дитячою чистотою.
Олеся впала на коліна, розірвана плачем.
— Так, люба… я твоя мама. Пробач, що не шукала тебе раніше. За те, що не знайшлася.
Квітка обійняла її без слів. Тіло було теплим, справжнім, її.
Того дня Олеся зрозуміла, що життя іноді дарує другі шанси. Не важливі скандали, погляди односельців і роки, що пройшли. Вона повернула свою доньку.
І тепер ніхто не зможе її відняти.
