Пиріжок з характером
Олена стояла перед облупленими дверима з вивіскою «Кав’ярня “Тепло”». Літери були криваві, а «о» в слові «Тепло» майже трималася на краю. Навпроти порогу — сухі кущі сирені, сміттєвий бак і пара голубів, що грілися під осіннім сонцем.
— Ну, привіт, нове життя, — пробурмотіла вона і вставила ключ у замок.
Новий початок пахнув вологістю, пліснявою і старими спеціями. Олена чихнула, відчинила вікна, глибоко вдихнула — і взялася за справу.
— Ти з розуму з’їхала! — голос подруги Світлани тріскотів у телефоні. — Купила кав’ярню?! У цьому районі? Чи розлучення тебе так підштовхнуло?
— Краще випікати пиріжки, ніж рахувати чужі гроші, — зітхнула Олена, протираючи столи. — І ще я завжди мріяла. Пам’ятаєш, як у бабусі?
— Пам’ятаю. Але мрії — це одне, а цей… сарай — інше.
— Це не сарай. Це моя пекарня.
Вона назвала її «Мандариновий хліб», бо бабуся завжди додавала у тісто натерту шкірку мандарина. Зимою дім наповнювався ароматом мандаринів і свіжого сладу. Олені захотілося повернути це тепло.
Перший тиждень клієнтів не було. Кав’ярня стояла на самому краю, де проходили лише ті, хто знав короткі стежки. Олена піднімалася о п’ятій, замішувала тісто, випікала, мила посуд, пробувала нові рецепти. Запах кориці і ванілі злився з кавою. На підвіконні вона поставила вазу з мандаринами, а на склі наклеїла напис: «Загляньте — не пошкодуєте».
— Бабусю, допоможи, — шепотіла вона, накриваючи свіжу партію м’яких «улиток».
І ніби в відповідь, в той же вечір увійшла бабуся Зоя з сусіднього будинку.
— Ти тут пиріжки печеш? Я проходила, понюхала. Дай спробувати.
Олена простягнула їй сладу, бабуня підморгнула, пожувавши, кивнула.
— Чудово. Справжні. Завтра приведу дівчаток у настільні ігри. Ти нам каву став.
Наступного дня прийшли «дівчата»: три старенькі з в’язаними історіями. Через тиждень — три студенти. Потім — кур’єр, потім мати з коляскою. Слава поширювалася по району тихо, але впевнено.
Олена оновила вивіску. Замість «Тепло» тепер гукало: «Пекарня з ароматом мандаринів». Їй допоміг Сергій, один зі студентів.
— Ти що, дизайнер? — запитав він.
— Поки ні. Навчаюсь. Але ваші пиріжки — божественні. Хочу, щоб і вивіска була такою.
Олена вперше за довгий час відчула, що їй хтось потрібен. До вечора Сергій привів дівчину: «Це Катерина, вона фотограф. Хочемо запустити ваші соцмережі». Олена майже розплакалася.
— Добрий день, — прорізався вхідний голос, дрожачи. — Оле…
Вона обернулася. У дверях стояв Олексій. Колишній. Той самий, що рік тому «пішов подума́ти» і перейшов до колеги по відділу.
— Чому ти тут? — голос був сухим.
— Я… дізнався, що ти відкрила кав’ярню. Пішов подивитись.
— Подивився. Поки.
— Зачекай. Ми ж колись…
— Ти колись казала, що я занадто нудний. А тепер нудишся, так?
Він криваво усміхнувся:
— Не про це. Просто… Я чув, що ти інвестувала. Ти ж знаєш, поки ми не розлучились офіційно, все, що ти придбала, вважається спільним майном.
— Серйозно?
— Я не хочу конфліктів. А може, домовимося? Я допоможу з ремонтом, отримаю кілька відсотків…
Олена мовчала. Потім зняла фартух, підійшла до дверей і широко їх розчинила.
— Олексію, вон двері. Виходь. І щоб я тебе тут більше не бачила.
Він крокнув до неї, та в порозі з’явилася бабуся Зоя з подругами.
— Ой, хто це тут шумить? Пішов, синку. У нас тут жіноче царство.
Олексій буркнув щось і вийшов.
— Хто це був? — уточнила одна з подруг.
— Колишній. За частку прийшов.
— А не зайве йому? — сміхається бабуня, схопивши з підноса ще один пиріжок.
— Олено, — подзвонила мати. — Ти що там влаштувала? Олексій мені дзвонив. Каже, ти на нього накричала.
— Мамо, він прийшов вимагати частку в кав’ярні. Ти як вважаєш, це нормально?
— Ну він же майже чоловік твій. Можливо, ще й одружитесь. Ти ж не молодієш…
— Мам, я відкрила свою справу. Самостійно. З нуля. І щаслива. Хіба ти не можеш за мене радіти?
— Я за тебе переживаю. Кав’ярня в гетто, розлучення, а заощадження — котяче сльози. Це не життя.
— Це моє життя, мама. І я його обрала.
— Ну-ну. Як прогориш — не дзвони
