Око за око: розплата за байдужість
У затишному містечку над Дніпром Олена Михайлівна роками намагалася бути ідеальною матір’ю та свекрухою. Вона жертвувала часом, силами й грошима заради щастя свого сина та його дружини. Але їхня байдужість і невдячність розбили їй сердце. Коли невістка у розпачі попросила про допомогу, Олена вперше відмовила, вирішивши, що настав час платити тією ж монетою. Тепер вона думала: чи справедлива її помста, чи це лише початок кінця родинних зв’язків?
Нещодавно зателефонувала невістка, Мар’яна. Її голос тремтів від слабості: «Олено Михайлівно, благаю, приїдьте! У мене висока температура, горло розриває від ангіни. Мені так погано! Побувайте з Софійкою, допоможіть!» Олена, сидячи у своїй міській квартирі, холодно відповіла: «Вибач, Мар’яно, але я не можу. Я на дачі, у селі, і повертатися не збираюся». Вона поклала трубку, відчуваючи, як всередині кипить образа, змішана з гірким задоволенням.
Коли Олена розповіла про це сусідці Галині, та аж руками сплеснула: «Лено, що ти робиш? Ти ж у місті, а не на дачі! Мар’яні й справді важко з дитиною, їй усього три місяці! Як можна так вчинити?» Олена насупилася: «Моя онучка, так, три місяці. Але Мар’яна це заслужила. П’ять років я намагалася стати їй подругою. На весілля дала їм купу грошей, допомогла з ремонтом, обставила їхню квартиру. А вони хоч раз подякували? Ні! Тільки й знають, що витрачаються на модний одяг, нові телефони та подорожі по курортах!»
Вона продовжила, і голос їй затремтів від болю: «Коли Мар’яна була вагітна, я возила її до найкращих лікарів, сама носила її аналізи до поліклініки. Приносила домашню їжу до пологового, а перед випискою вичистила їхню квартиру до блиску. І що? Жодного слова подяки! Вони приймали все як належне, ніби я їм щось винна». Галина зітхнула: «Лено, діти часто так роблять — вважають, що батьки повинні допомагати». Але Олена похитала головою: «Повинні? А коли я попросила допомоги, вони відвернулися!»
Одного разу Олена звернулася до сина, Андрія, за підтримкою. Вона поверталася з сусіднього міста, де гостювала у сестри, з важкими сумками. «Андрію, зустрінь мене на вокзалі, будь ласка», — попросила вона. Андрій погодився, але через годину подзвонила Мар’яна: «Олено Михайлівно, беріть таксі. Андрію довелося б відпрошуватися з роботи, а це незручно. Потяг рано вранці, він не виспиться і буде втомленим». Олена задихнулася від образи. «Вони знайшли час, коли Мар’яну з дитиною треба було везти до лікарні! А для мене не змогли?» — обурювалася вона перед Галиною.
«Мар’яна права, зайвий раз із роботи не відпросишся, — намагалася заспокоїти сусідка. — Андрій годує сім’ю, йому не можна ризикувати». Але Олена не погодилася: «Він міг би! Я рідко прошу, а вони навіть не подзвонили, не дізналися, чи доїхала я. Сумки були непідйомні, я сама їх не дотягла. Добре, попутники допомогли винести з вагона, а потім я найняла носильника. Таксист, чужий чоловік, доніс їх до квартири! А рідний син і невістка кинули мене!» Її очі наповнилися сльозами, але голос став твердішим: «Тоді я вирішила: годі. Більше не буду їм допомагати».
Галина похитала головою: «Лено, але ж дитина ні в чому не винна». Олена замовкла, відчуваючи укол сумління, але образа була сильніша. «Вони зовсім знущаються, Галю. Я повинна бігати за ними, а вони мені — нічого? Це несправедливо! Нехай тепер відчують, як це, коли тебе ігнорують». Вона згадувала, як пишалася сином, як мріяла про дружню родину з невісткою. Але кожен її крок зустрічали холодом, а її доброту сприймали як належне. Тепер вона вирішила: раз вони не цінують її, вона відповість тим самим.
Кожної ночі Олена лежала без сну, розриваючись між гнівом і тугою. Вона уявляла крихітну Софійку, яка плаче у ліжечку, і Мар’яну, що метушиться в пропасниці. Серце стискалося, але спогад про зраду Андрія та Мар’яни заглушав жалість. «Вони самі обрали цей шлях», — шепотіла вона в темряву, але сльози котилися по щоках. Вона знала, що її рішення може назавжди розірвати зв’язок із сином і онукою, але відступати було пізно. «Справедливість має перемогти», — твердила вона, хоча глибоко в душі боялася, що ця справедливість залишить її наодинці.
Олена дивилася у вікно на засніжені вулиці містечка й думала: чи правильно вона вчинила? Її серце розривалося між бажанням покарати невдячних рідних і страхом втратити їх назавжди. Вона згадувала, як раділа народженню Софійки, як мріяла няньчити онуку. Але байдужість сина й невістки вбили цю радість. Тепер вона чекала, що вони самі зроблять крок назустріч, але телефон мовчав. «Чи погоджуєтеся ви зі мною?» — питала вона себеОлена зітхнула глибоко, тримаючи в руках фотографію Софійки, і раптом до неї долинув тихий дзвінок — це був Андрій.
