Сиджу на кухні й, як завжди, мовчки пию чай — але всередині мене бушує гроза.
У невеликому містечку під Києвом, де вітер розносить аромат свіжих полів, моє життя у 52 роки перетворилося на тиху війну. Мене звуть Ганна Іванівна, і я живу у своїй двійці разом із сином Олегом та його дівчиною Марічкою. Три місяці ми тіснимося втрьох, і кожного дня я відчуваю, як мій дім, моя твердиня, стає чужим. Брудний посуд на столі — це не просто безлад, а символ мого самотнього болю.
Мій син, мій дім
Олег — моя єдина дитина, моя гордість. Вирощувала його сама після смерті чоловіка, віддаючи всю любов. Він вирос добрим, але трохи легковажним. У 25 років він зустрів Марічку, і я раділа за нього. Вона здавалася гарною: усміхнена, з довгим косом, завжди привітна. Коли Олег сказав, що вона переїжджає до нас, я не заперечувала. «Мамо, це ненадовго, поки не знімемо своє», — пообіцяв він. Я згодилася, думаючи, що витримаю. Та як же я помилялася.
Моя квартира — затишна, наповнена спогадами. Тут Олег робив перші кроки, тут ми із чоловіком мріяли про майбутнє. Та тепер вона стала тісною кліткою. Марічка з Олегом зайняли більшу кімнату, а я юшуся в маленькій, де ледь поміщається ліжко. Я намагаюся не заважати, але їхня присутність давить мене. Вони живуть, ніби мене немає, а я, як тень, мовчки спостерігаю.
Брудний посуд і байдужість
Кожного ранку я сиджу на кухні, пию чай і дивлюся на купу брудної посуду після їхнього сніданку. Марічка смажить яєшню, Олег п’є каву, вони сміються — і йдуть: на роботу, до друзів, по своїх справах. А я залишаюся з їхніми тарілками, чашками, крихтами. Мию, бо не терплю безладу, але кожного разу відчуваю, як у мені росте образа. Чому вони не думають про мене? Чому не прибирають за собою? Я не їхня покоївка, та вони, здається, так не вважають.
Марічка ніколи не пропонує допомогти. Може пройти повз, базуючи по телефону, навіть не привітавшись. Олег, мій хлопчик, який колись обіймав мене щоранку, тепер ледве помічає. «Мамо, усе гаразд?» — кидає він, вибігаючи з дому, і я киваю, ховаючи біль. Їхня байдужість — як ніж. Я почуваюся невидимою у власній оселі, де кожен куток просякнутий моїми спогадами.
Тайний біль
Я намагалася поговорити з Олегом. Одного разу, коли Марічки не було, я сказала: «Сину, мені важко. Ви не прибираєте, не допомагаєте. Я почуваюся тут чужою». Він здивовано подивився: «Мамо, ну ти ж завжди сама все делаєш. Марічка втомлюється, я теж. Не заводи». Його слова вразили мене. Невже він не бачить, що я теж втомлююся? У 52 роки я працюю продавчинею, ношу коробки, стою на ногах цілий день. Але для них я — лише фон, який має бути зручним.
Я почала помічати, що Марічка переставляє мої речі. Мої каструлі, мої фотографії, навіть улюблена серветка — тепер усе «не так». Вона робить це мовчки, але я бачу в її очах: вона хоче бути господинею. А я? Я — зайва. Моя подруга Наталка каже: «Ганно, вийми їх звідси! Це твій дім!» Та як вигнати власного сина? Як сказати йому, що його дівчина робить моє життя нестерпним? Я боюся втрати його, але ще більше — боюся втратити себе.
Остання крапля
Учора Марічка залишила не лише посуд, а й мокрі рушники на дивані. Я попросила її прибрати, але вона лише всміхнулася: «Ганно Іванівно, я поспішаю, потім розберусь». Вона не розібралася. Олег, як завжди, промовчав. У ту мить я зрозуміла: більше не можу. Мій дім — це не їхній готель, а я — не їхня прислуга. Я хочу повернути своє життя, свій спокій, свою гідність.
Я вирішила поговорити з Олегом серйозно. Скажу, що вони або поважатимуть мій дім, або шукатимуть інше житло. Це буде важко — я знаю, що Марічка налаштує його проти мене, знаю, що він може образитися. Але я більше не можу мовчати, сидячи над чашкою чаю, коли моя душа кричить. Я заслуговую поваги, навіть якщо заради цього доведемося порушити мир у родині.
Мій шлях до свободи
Ця історія — мій крик про право бути почутою. Олег і Марічка, можливо, не хочуть мене ображати, але їхня байдужість знищує мене. Я віддала синові все, а тепер почуваюся чужою у своїй хаті. Не знаю, як складется наша розмова, але знаю одне: більше не буду тінню. У 52 роки я хочу жити, а не ховатися за брудною посудою. Нехай цей крок стане моїм порятунком — або моїм боєм. Я — Ганна Іванівна, і я поверну собі свій дім.
Часто ми мовчимо заради миру, але іноді саме слово стає єдиним шляхом до свободи. Гідність — не те, що дають, а те, що ми самі беремо.
